Останніми днями закортіло зробити човень так у нас кажуть, з м'яким знаком у кінці, як у слові березень. Отже, човень такий, як стояв на воді, прив'язаний до верби за городом у діда Юрченка.

І так мені його захотілося змайструвати, як ото буває дуже їсти хочеться. Аж бачу його перед собою: невелика плоскодонка, чорна од смоли, впоперек днища три поперечні рейки. Як треба вночі покатати в човні дівчат, то шукай якусь дошку, бо лавочки тут нема нащо вона, коли до другого берега всього метрів десять, та й то весною. Дід плавав на цій посудині на той бік, до курника. Або ятері на рибу ставив. Йому не треба лавочки стримів навстоячки, як щогла, високий, рівний, жилавий. Такий весь із дев'ятнадцятого століття або й давніший. Екземпляри подібної породи в роки моєї юності траплялися вже рідко.

А хто йому той човень зробив? Дай, думаю, спитаю у Василя, той усе знає, дід йому дядьком доводився. А Василь каже:

 Хто робив? Сам і робив. Бо все вмів вікна, двері, човень, що хочеш. А про труну чув? Труну собі зробив, вона лежала в нього нагорі, в сараї. Ти ж знаєш, який той сарай був, натроє поділений для корови, для сіна і для майстерні. Так ми з братом Іваном так ловко на тій труні спускалися згори, з сіна як на санях!

Господи, це ж було в середині шістдесятих. Виходить, труна дожидалася діда аж до кінця вісімдесятих.

Таку історію міг придумати Стельмах чи Довженко так дід же їх не читав.

Я знаю, що майстер з мене такий собі, щось зробиться криво, й днище протікатиме. Нічого, законопачу, зараз є всякі герметики, надійніші за дідову смолу. А все інше у мене є там, де тепер живу трохи землі, трохи води, трохи очерету на тому боці й верба коло берега.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...