Вечори довшають і холоднішають, і поміж них трапляються зовсім особливі, коли на дворі темно, в грубці потріскують дрова, твої дівчата щось собі тихо гомонять при кухонному столику, а ви з котом упівуха слухаєте.

І в цьому всьому є повнота щастя такого простого, що його нічим не поясниш і ні з чим не порівняєш, хіба що скажеш отак: тобі гарно, бо не треба додому, оскільки ти вже там.

І ніхто не знає, скільки людей зараз позбавлені оцього тихого щастя хтось надовго, а хтось сподівається, що ні.

У мене склалося так, що свою малу батьківщину покинув вісімнадцятилітнім, і потім більше сорока років навідувався туди тільки наїздами, то на день-два, а то й на місяць. Це називалося поїхати додому. За кожним таким приїздом, ближче чи далі, стовбичило розставання, й з кожним разом прощатися було важче, до цього не звикаєш. Було б легше на душі, якби можна заснути й прокинутися вже не тут. Тільки ж так не виходить.

Кілька років тому, за сто кілометрів звідти, я поставив собі хату на землі серед дерев, щоб можна було вранці виходити з двору й знати, що ввечері знов повернешся сюди додому. Здавалося, старі тривоги вляглися. Одначе, на малій батьківщині, де доводиться бувати тепер зовсім рідко, все повертається з тією самою силою. Й повертається саме тоді, коли тобі гарно за столом у добрих людей, разом з їхніми дітьми, котами, собаками, півнями й городиною. Ти щасливий тут і печальний одночасно, бо знаєш, що скоро доведеться говорити те, чого не любиш: нічого, я ще приїду! В тих краях людей стає все менше, і ти один з тих, хто в цьому винен, і це обтяжує тобі момент розлуки.

Слава Богу, вечори тепер настають рано, й коли їдеш назад, за вікном уже темно, що втішає душу, бо вона не бачить усього того, з чим прощається.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...