Ох, Юро! Велике горе мене посітило! голос 97-річного Олександра Микитовича тремтить. Померла моя жінка. Я кидаю справи і їду в село розрадити діда. У таких випадках людям треба виговоритися.

Микитовичу на роду було написано виїхати в Америку, а він залишився.

 Я був остарбайтером в Ельзасі, розповідає. Весною 1945-го нас звільнили американці. Спочатку прийшов негр. Походив по будинку господарів-німців і забрав старовинного годинника. Ті почали плакати, бо то була якась сімейна реліквія. Я пішов до темношкірого. Кажу, віддай. Бо подумають, що я навмисне тебе привів. Цей хлопець усміхнувся. А зуби в нього білі-білі. Говорить, поверну, якщо знайдеш мені дівчину на ніч.

Серед наших остарбайтерок було кілька з сумнівною репутацією. Микитович обрав найсміливішу.

 Ти з тим чорнявим будеш? запитав.

 Мені самій цікаво! зізналася.

Годинник повернувся на місце, а Микитович упросився до американців в армію. Воював кілька місяців. Був шофером "Вілліса" й возив сержанта Білла. Той обіцяв забрати українця після війни в Америку. Хлопці звільнили Мюнхен. Кілька разів були на межі життя й смерті. В Альпах есесівці влаштували засідку й поранили сержанта в ногу. Микитович відвіз його в госпіталь. Більше не бачив, бо частина пішла далі. Після війни засумував і попросився до радянців.

Свої відлупцювали, допитували.

 Розпитували про службу в армії США. Били. Допитувалися, хто ще з наших там залишився. Дали три роки трудової армії й відправили в Донбас. Замість роби я ходив там в американському кітелі.

Я перебиваю діда.

 А що було з тим темношкірим і його дівчиною?

 Френк і Дуня після війни поїхали в США. Я про них мовчав на допиті. Бо якби зізнався, отримав би 10 років на Колимі.

Вдома заради цікавості передивляюся карту. Виявляється, Колима майже Чукотка. За кілька сотень кілометрів від Америки.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...