Скільки себе знаю любив цей хутір і мене тягнуло туди. Він недалеко якщо дивишся з нашої сторони, то бачиш, як там увечері засвічуються вікна в крайніх хатах. Хутір лежить при дорозі на Яготин і спланований елементарно ряд дворів з одного боку шляху, і ряд із другого.

Ближче до західного краю є одне перехрестя вуличка, що обома кінцями, на північ і на південь, виходить у поле.

Той хутір короткий, коли крізь нього їдеш машиною, то дві-три хвилини і ти його вже проминув.

Чим він приманював мене? З якої причини тамтешні люди здавалися особливими, не такими, як наші? Їхні дівчата були невловимо-екзотичні. Та й хлопці так само. В нашому класі вчилися кілька хлопців звідти, і я приятелював із ними, і в тому було щось святкове, отак, немов у тебе в приятелях є іноземці з якої-небудь гарної далекої країни.

Може, оте відчуття їхньої іноземності було тільки моєю ілюзією дитячих літ. Одначе, ілюзія серйозно держиться в мені й досі, вже більш як півстоліття. З якої причини?

Недавно знов проїжджав через хутір, і до мене враз дійшло, яка то була причина. Все дуже просто, як же я не додумався раніше. Там, на хуторі, є тільки житло людей хати, двори, городи, вишні й яблуні, і немає нічого казенного сільради, контори, пошти, медпункту чи церкви. Це немов утілення робінзонівського чи махновського інстинкту місце, де люди живуть без нікого над собою, самі по собі, і їх з усіх боків облягає степ, уночі схожий на море. І душу лоскоче відчуття чистого існування, коли є тільки ти і світ, великий і вічний, і нікого між вами.

Тим-то мені завжди здавалося несподіваним, що на хуторі є кладовище. Зі шляху його не видно, туди веде ота коротка вуличка, що згадана на початку.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...