Колись у Леоніда Глібова вирвалось геніально-простодушне: "Ах, почему я не Виктор Гюго!" Тут є по-дитячому справжній відчай. Я дуже люблю цю фразу, час од часу вона стає зовсім близькою мені. Бо коли б хто знав, як іноді хочеться стати кимось не тим, ким ти є, і вийти за межу власної одноманітної серйозності.

От кортить бути, наприклад, блогером Віталієм Чепіногою легким, дотепним, іронічним. Його тексти жінка часто мені цитує вголос, щасливо й захоплено, от нехай би й мене так цитували. Недавно один такий день трапився, що я сказав собі: ось візьму й стану таким, як цей хлопець. І вже воно якось так безповоротно було сказано. А день якраз ішов до вечора, сонце десь пропало, небо облягли хмари, настали сутінки. І так безвітряно, аж ні травинка не ворушиться, і все показує на те, що скоро вдарить гроза. Оскільки я вже вирішив, ким далі бути, то дозволив собі подивитись на це, доки ще остаточно не став іншою людиною.

Перші краплі впали безшумно й нізвідки, наче з'явилися не з неба, а проступили знизу крізь асфальт. Злива почалася швидко, довелося сховатись під жерстяним козирком ближньої майстерні. Звідси додому метрів сто, зовсім нічого. Але тепер цю відстань було вже важко подолати так, як ото ненароком опинився в церкві й звідти непросто вийти, доки не закінчилася служба, хоч ніхто тебе й не тримає. Я стояв, слухав грім і дивився на дощові потоки, що на тлі навколишніх дерев здавалися прозоро-зеленими. Не скажу, що плакав, хоч і годилось би заплакати було ж уже очевидно, що мої недавні плани стати іншим пішли прахом. Бо цей дощ одне з тих явищ, перед лицем яких я втрачаю словесну дотепність і легкість. Просто хочу бути тут доки цей дощ є. Не факт, що я правильно цього хочу. Зате факт, що не вмію нічого іншого.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...