Уранці, коли їдеш з Лівого берега, у вагонах метро на Сирецькій лінії дуже тісно. Люди утрамбовані, як оселедці. Не поворушиш ні рукою, ні ногою. І от їду. Спиною до засклених дверей, де написано "Не притулятися".

Навпроти дівчина, вища за мене, її губи близько навпроти моїх очей. Губи гарні, а щоб розгледіти весь портрет, я трохи одхилився, наче хотів глянути собі через плече назад, коли в тумані перетинали Дніпро. Отак скоса й побачив, що й личко її теж гарне, ще свіже од недавнього сну.

І тут у неї озвався телефон. Вона його тримала трохи нижче підборіддя. Щоб відповісти на дзвінок, треба торкнутися пальцем екрана трохи навскіс, легенько, немов стираєш сльозу з чужої щоки. А якраз цього дівчина й не могла через тісноту. І вона зробила зовсім несподіваний жест трохи нахилила голову, торкнулась екрана своїм носиком, відповіла, що передзвонить через десять хвилин і завершила зв'язок так само елегантно, за допомогою носика, як пташка!

Я був просто зачарований, бо воно й само по собі непогана картинка, а крім того в усьому цьому таїлося ще щось, нібито вже колись бачене, тільки в інших обставинах.

І я згадав що саме. Якось надвечір сидів у дворі на пеньку, а поруч копошився їжак. Ось він угледів шматок тонкої кори, що засохла й згорнулася в трубочку. Їжак засунув свого носа в ту трубочку, підняв її вертикально й почав часто хилитати з боку на бік. Збоку це мало дуже смішний вигляд, тільки їжак не збирався мене смішити просто в тій трубочці сховалася якась кузька, він її унюхав і ото таким чином витрушував звідти.

В обох пригодах було щось зворушливе як завжди, коли таємне життя світу ненароком відкривається тобі.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...