У 19 його знала чи не вся молодь Шевчика. Та й у місті трохи, й не лише молодь. Ладний, у котонах-вельветах, виразноокий, він виникав в антуражі найгострішого вуличного життя. Якісь розбірки, картярські борги, дівчата, фарца з базару, ресторан "Лахті" і бар на 11-му поверсі в "Інтуристі".

Всюди блимало таємничим вогником: "Ларочкін", "Ларочкін". "Ну, за полчаса 200 сабєль я сабрать ещьо магу", казав він якось, уже не на піку форми. "Малодьожний лідєр" пояснював один шевченківський приятель. Тепер таких явищ немає, здається. Це щось із проминулої натури, як виступи поетів на стадіонах.

Ні, я не заручник минулого. Просто даю раду з часом, іноді ходячи слідами пам'яті. На тих стежках є кілька об'єктів, які, майже за Фройдом, поєднують мене зі стуманілим часопростором. "Та живий" повідомляв за Ларочкіна Єгор, чи не єдиний зі старих знайомців, хто зацілів і з ким я підтримував стосунки. "Весь у якомусь секонді, але все одно з претензією". Пара-трійка ходок і кілька десятиріч наркотичного існування не додають лоску. Єгор сам під кінець мав вигляд далеко не презентабельний. Втім, лишався моїм другом і знав усе про всіх. Хоча що там знати усі, хто міг, давно перемерли. Потім помер і Єгор, і наше спільне "живе минуле", яке він вряди-годи оживлював голосом із телефона, закам'яніло. Перейшло в розряд наскельних малюнків.

Недавно озвався мобільний. Недик років на вісім молодший за нас, тому я про нього підзабув. Привітав мене з днем журналіста, десь роздобувши номер мобілки. А потім почав оживати палеоліт.

 Пірожка зарізали в Кам'янці-Дніпровській. Мукоша вмер. Його перед тим побила бригада з Першого Шевченківського. Молотом вибили двері. Сметана паралізований, сколовся. Жив у підвалі, тепер приютили дівки в магазині на "Заводській". Доцент пропав. Син його, якого вони ще немовлям циганам продали, уже виріс. Натуральний циган, тільки світловолосий.

Я слухав. Із мобілки віяв протяг минулого. У ньому, як посохле листя й недопалки, перекручувалися чиїсь імена. Ворушився печерний живопис, уже постєгорівський.

 Артюх-младший умер. Йому похмелитися б, але в них на СТО з цим строго. Рішив перетерпіти. Не перетерпів.

Артюх зі старшим братом, за словами Недика, купили врем'янку на ДД. Почали будувати дім. Завели коня.

 Артюх-старший на ньому верхи по посьолку розсікав. Казав, куплю карету буду дітей за гроші возити. Ну не дурак?

Картинка малювалась у стилі "Часу циган". Завитки металургійних димів на горизонті. Спека. Ромале. Артюх на коні. Чистий Кустуріца-style.

 Но младшой же вмер. Строітєльство заглохло. Коня вскорості з'їли, бідолагу.

"Брр!" я відігнав кінематографічне видиво.

 А не знаєш Ларочкін живий?

 Крякнув. У них з мамою щось типу притону було. Я коли зайшов, він мене не впізнав. Як тінь. Йому налили, він хапонув і почовгав у свою кімнату. Я там десь час сидів, а він три рази виходив доганяться.

Ну, цього разу вже точно все. Скінчилася епоха, щемна і непритямна. Ось, одного з її представників-символів я тут означив. Навіщось він був. І для чогось запам'ятався ладноскроєний, із гайкою на руці. "Дєрзкій" як перешіптувалися про нього. Відповідей у мене нема. Я просто продряпую кілька рисок по стужавілому шарові часу. Хай буде

Подробнее читайте на gazeta.ua ...