Коли ти більш-менш довго щасливий, настає гостра необхідність печалі. Отак би взяв і заплакав цього хоче весь твій організм, як ото буває, що він хоче пива або яблука. Якраз останніх півтора чи два місяці я був щасливий.

Оселившись ближче до живого, не урбанізованого світу, чогось сподівався, що тут час триватиме краще, правильніше, розумніше. Не уривчасто, не пунктирно, як то було мені все життя а тихо, послідовно й з усіма подробицями.

Як хотів, так і сталося прожив кінець весни й початок літа не заочно, а зблизька, зсередини, поміж дерев, птахів, лопухів і трав. Якийсь час тішився усім тим, а тепер ось таки розгледів, що тут є своя печаль. Бо зблизька час все одно безповоротно минає. Одначе ж тільки колись, дивлячись уривками, зі сторони, ти помічав це раз на місяць а то й рідше, а тепер помічаєш по кілька разів на день, в усіх дрібницях і деталях. Он серед зелені почервонів листок дикого винограду, а ще ж тільки початок липня, Господи, нащо ти дозволяєш йому це так швидко?

А ось і зозулі перестали кувати.

Не те що аж так люблю, коли вони це роблять, одначе, цього року не раз чув, а раніше не помічав, як вони кують пізно ввечері, вже коли майже зовсім смеркне, і то зовсім нерідко. В цьому є прикметна особливість. Зозулине "ку-ку" вдень якесь байдуже, механічне, отож, скільки б років вона тобі не накувала ти їй не віриш. А от у присмерку її коротке "ку-ку" звучить несподівано, сполохано й правдиво. Так, немов вона сама злякалась того, що мусила сказати.

Хоча саме ввечері здається, що час таки тече повільніше. Бо все те, що ти любиш, потроху ховається в темряві, й там, майже невидиме, знову стає таким, яким ти його любиш і хочеш довше бачити.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...