Видатні мистецькі твори, буває, неначе крадуть у нас дійсність і не дають бачити її такою, яка вона є, любити її так, ніби вона озивається тільки до тебе. З чоловічої точки зору це схоже на чудовий божественний стриптиз, проти якого ти нічого не маєш, але це нестерпно бачити в гурті, в натовпі, бо ця картина за своєю природою призначена завжди для одного, а не так, як бокс, футбол чи кіно.

Скажімо, течія води у фільмах Тарковського вже багато літ стоїть між мною й будь-якою іншою реальною течією, і це доводить до відчаю, і я вже був змирився з тим, що ніколи не побачу живої текучої води, бо її заступатиме ота інша, кіношна, з якою вже нічого не вдієш.

І ось, кілька днів тому, випадково прийшов порятунок. На Хоролі, на тому відрізку, де річка дуже обміліла, є закуток, закритий з одного берега високим очеретом, а з другого густим бур'яном. Я забрів туди навмання і побачив слабеньку течію, що була сама собою й не нагадувала нічого, окрім самої себе. Там неглибоко, вода прозора, й піщане дно добре видно крізь ясно-зелені плями жабуриння водоростей таких тонких, що вони схожі навіть не на вату, а на безліч переплетених павутинок. Коли їх витягнеш, вони перетворюються на ніщо, й лише у воді отакі зелені, наче їх створено раніше всього зеленого на землі.

Я одразу відчув: це саме те, що здавалося давно і назавжди втраченим чи присвоєним іншими людьми саме та течія, якої ніхто ніколи не бачив. Можливо, враження підсилювалося тим, що це сталося майже перед самим моїм від'їздом. Це було важливо як відвертість чи краще сказати одкровення, яке може виникнути зрідка між тобою і живим світом. І то саме тоді, коли ти вже мусиш покинути ті місця й не можеш нічого взяти з собою.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...