Перед цим була клопітна ніч, що не дала виспатись, а після неї довга дорога сюди. І ось ми таки приїхали, й якийсь час іще йшли пішки вдовж русла Хоролу, одні з північного боку, другі з південного.

Зустрілися коло воріт, усі втомлені, а ще обтяжені виною своєї довгої відсутності. Про це хотілося швидше забути. Одначе, щоб знову остаточно опинитися тут, необхідне ще якесь зусилля, якась точка входження, щоразу інша. І ти її шукаєш у дворі, на городі, в саду. А це непросто. Бо торік, наприклад, ось на цьому місці над стежкою висіло велике яблуко, а тепер нема. А рудий молодий кіт так той і зовсім тебе не знає і ти йому ще ніхто.

Щоб приглушити цю відчуженість, шукаєш собі сякої-такої роботи в хазяйстві. Хоч і знаєш, що порятує тебе тільки добрий сон. А вечір ще тільки почався. І от ти наче щось там таке й робиш, а сам мимоволі придивляєшся, як хто в цьому світі готується до нічлігу. Першими про це дбають зовсім не кури, а квітки Петрових батогів. Вони складаються в маленькі сині пуп'янки й засинають, коли сонце ще тільки сідає. Кози йдуть до хліва теж за курей раніше, бо важко носити вим'я, повне молока. Найдовше тримаються ластівки майже до самих сутінок.

А там уже й ми всі сходимось до хати, і починаються звичні вечірні клопоти житла, що стало враз густонаселеним хто де спатиме, хто чим укриється. Й над тим усім стоїть тихий гомін людей, які довго не бачились і яким треба наговоритись, бо завтра дехто знов поїде звідси. Я люблю цей живий примирливий гомін. І хочеться заснути останнім щоб бути останнім, хто це чув. А значить бути тут.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...