Коли довго живеш у мегаполісі, звикаєш дивитися на пізню осінь як на транзитний простір, абиякий і порожній, де нема чому радіти або дивуватися. А воно ж не так, і це добре бачиш, коли живеш при землі.

Ось недавно був у мене такий чудний тиждень це ще коли стояли місячні ночі. Звечора бачу місяць сходить повний і дуже великий, як на чужій планеті або на початку страшної казки. Ну, думаю, через день-два він поменшає. Минає і день, і два, і три а він усе не меншає, й сходить так само великий, хоч уже й надщерблений. І тобі здається, що раз отаке робиться з місяцем, то, може, час уповільнився або й зупинився, хоч розум підказує, що так не буває.

І тільки згодом до тебе доходить, що секрет тут зовсім нехитрий листя на деревах майже не стало, і відкрився горизонт, якраз ота лінія, де при самій землі ввечері виринає місяць. Він у тій ділянці неба завжди великий, хоч і ненадовго, тільки ж за деревами тобі цього зовсім не видно було.

Або от іще: кілька місяців, цілих півроку, від травня аж до середини жовтня, ти, за рідкісними винятками, бачиш тільки захід сонця, а не бачиш, як воно сходить. Бо в тебе, скажімо, немає корови або хоча б кози, а отже, немає й потреби вставати вдосвіта. І це печально, як усе, що в житті пропускається і на що не надивився. А я люблю порівнювати вечори й світанки. Скільки живу, а й досі не вловив, де між ними схожість, а де несхожість.

А ось тепер світанки й вечори зблизились, у тебе з ними графік збігається, і всі вони твої. Пізніше, зимою, вони ще поближчають один до одного, зате тепер їхнє зближення сприймається як новина і як чудо.

Все просто, а радієш, бо гарно.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...