Кінець літа інколи щедрий на траву. Цього року якраз так і було, і я багато косив. Серпень для сінокосу не призначений, через те в цьому занятті є щось від споглядального байдикування, прихованого за роботою.

Бо в серпні в цій роботі, справді серйозній, є немало безкорисливих супутних утіх, яких би ти не пережив у червні, коли всі нормальні люди дбають про сіно на зиму. У пізнього сінокосу особливі запахи. Якщо на початку літа трава пахне солодко, то тепер гостро, настояно, часом як скипидар чи брага. Цей густий хмільний дух посилюється тим, що ти раз за разом перерізаєш у траві улежані яблука, й від того лезо твоєї коси холодне й мокре, хоч і немає роси. І ще за тобою покосами на безпечній відстані гуляє чорногуз. Він може дозволити собі таку розкіш, бо йому вже не треба годувати малих дітей. І тобі гарно від того, що він тут гуляє, наче ти йому свій.

А все одно в цьому всьому вчувається віддалений присмак якогось не до кінця проясненого марнотратства, чогось сумнівного, неправильного, зробленого не так. Може, річ у тім, що я косив багато більше, ніж за зиму зможуть з'їсти дві наші кози. Інколи зупинявся й питав себе, нащо це роблю. Не одразу додумався, і моя відповідь для мене самого виявилася несподіваною, коли вперше її собі озвучив. Отже, я косив так, наче у нас ще є корова. Нерозумно, одначе так і є. Косив не для того, щоб було більше сіна, бо його й так багато а щоб знову все збоку мало такий вигляд, як тоді, коли ми ще жили з коровою. Так, як було роками й хотілося, щоб було завжди. Звідси, де косив, хотілося вийти на луг, щоб глянути й побачити, як воно зроблено. В цьому абсурдному бажанні є печаль безповоротної втрати, з якою не хочеш миритися.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...