Починається. Не встигли поставити, а вже винось. І знову я. Бо така вже, видно, моя доля. Вічний салабон. У всьому. Деінде трапляються, мабуть, якісь кадрові зміни, оновлення колективу, а я років 15 пропрацював на університетській кафедрі й весь той час залишався там наймолодшою особою чоловічої статі.

Тому щоразу, коли запеклі кафедральні дебати з приводу, скажімо, генеалогії жанру верблюжої пісні заходили в глухий кут, бігти в гастроном доводилося мені.

І таке саме з ялинками. Як особа нагадую чоловічої статі, тобто істота високодуховна, я колись думав, що єдиним обов'язковим елементом святкування Нового року є затарений у достатній кількості спіритус санктус, а пахне вам при цьому хвоєю чи не пахне то таке, на любителя. Пригадую, щоправда, один випадок із гуртожитського життя. Зими тоді були відомо, не те, що тепер. Ой, снігу, снігу білого насипало, кому скільки треба. І побрели ми з приятелем уночі тим снігом на край студмістечка, де зловісно темніла будівля районного військкомату. І просто під тою будівлею зрубали сокирою не зовсім лісову красуню, і притарганили її до нашої кімнати, і ніякі дружинники нас не застукали. Хтось із нинішніх зелених міг би сказати, що ми вчинили акт вандалізму. Хоч ніби й дурний повинен розуміти, що в пізньорадянському контексті це насправді був перформативний жест на підтримку політики розрядки і демілітаризації імперії зла.

А потім я раптом одружився. І напередодні першого сімейного Нового року жінка, теща і тещина мама пояснили мені, що постачанням ялинок у цьому домі споконвіку займаються наймолодші особи чоловічої статі, вони ж зяті.

 То, може, штучну? несміливо запропонував я, вловивши натяк. Пертися вдруге під військкомат трохи ризиковано, а якщо все одно викидати гроші, то бодай на тривкіший товар, ні?

 Штучну? протягнули в унісон три голоси. Запам'ятай: у цьому домі ти ні від кого слова кривого не почуєш за штучні зуби, штучні суглоби, штучні серцеві клапани і що там ще буває. Але про штучні ялинки навіть не заїкайся. Штучного свята у цьому домі ніхто не потерпить.

Дискутувати далі сенсу не було, тож я одягнувся і пішов. По ялинку. І від сили метрів за 100, під вітриною нововідкритого цілодобового, надибав чоловічка з якоюсь хвойною рослинкою, на вигляд сильно розбитою паралічем. Але явно не штучною: штучну аж так перекособочити неможливо. Маючи близьке до мого тодішнього уявлення про свято, чоловічок пропонував перехожим купити її у нього за пляшку.

 Це що таке? Це по-твоєму ялинка? оторопіло запитала теща, коли я, весь усміхнений, тримаючи у витягнутій руці свій набуток, переступив поріг.

 Хто скаже, що це береза, хай кине в мене коробкою з гірляндами, спробував поділитися з родиною піднесеним настроєм я.

 Ні, це не береза, стала, як мені здалося, на мій бік дружина. Це алегорія. Алегорія мого майбутнього покаліченого життя з тобою!

Дружинина бабця недурно я її з першого погляду полюбив тактовно промовчала, але й без її участі скандал того вечора мало не закінчився діставанням із комірки моєї валізи.

Відтоді я, за родинними переказами, досяг у мистецтві вибирання ялинки досконалості, навчившись оцінювати не лише її форму, а й відтінки хвої, густоту лап, інтенсивність запаху та співвідношення між розміром і вагою. Звичайно, раз на рік я риторично обурююсь, мовляв, досить, пора би вже передати це мистецтво гідному представникові наступного покоління. Але подумки тішусь: не так воно й погано досі залишатися наймолодшою особою чоловічої статі. У цьому домі

Подробнее читайте на gazeta.ua ...