У минулому зовсім не менше таємниць, ніж у майбутньому. От є один хлопець, ми ровесники, обом повернуло на сьомий десяток. Недавно він обізвався. Дзвонив звідкись не з дому. Мабуть, пас корову в полі за городами.

В мобільному телефоні чувся шурхіт і свист вітру, наче хтось здуває піну з горлечка пляшки. Він сказав, не стало дівчини, яку ми колись давно називали Русалкою. І от, говорить він, я вже тиждень про неї думаю. Оце мене вразило не менше за звістку про смерть Русалки. Бо я не ждав, що він тиждень таке переживатиме. Сам же не раз мені казав, усі вони однакові, якщо брати зблизька. Крім того, він зазнав у житті стільки серйозних утрат, що куди йому ще й про це думати.

Тим часом, я розумів, чому він тепер озвався до мене. Це той випадок, коли треба комусь розказати. А кому? Хоч нас коло Русалки крутилося до чорта, річ не в арифметиці. Справжніми поміж себе ми числили лише тих, з ким могли наше чудесне нещастя обговорити як книжку чи музику. Тепер ця компанія поменшала в силу природних причин. Мабуть, там, звідки він дзвонив, не зосталося нікого.

А Русалка була колись тією небезпекою, про яку нас ніхто не міг попередити. Легко сказати не стій у грозу під одиноким деревом у степу, не перебігай колію перед паровозом. А тут як? Не скажеш, що красива, очі трохи монгольські, зате коли вона десь з'являлася, простір одразу електризувався й намагнічувався. Вона здавалася зовсім нічиєю, й це провокувало на подвиги. Вона вміла виникати нізвідки в місцях безлюдних у берегах або серед вулиці в місячну ніч. І після цього ти не міг повірити, що між вами "нічого не було", і їй це подобалося бачити.

Вона добре знала, що скоро вмре, кажуть. Однак про це не знав більше ніхто, зовсім ніхто. От вона завжди була така ніколи не говорила про себе правди.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...