Хоч ця зима й маленька вдалась, а все в ній умістилося, що для справжньої зими треба. І снігопади, й завірюхи, й ожеледиця, яка робила короткі стежки довгими й трудними. Й морози стояли якраз такі, що коли на вечір розпалюєш у грубці, то на душі в тебе так, що хочеться завести в хаті товстого кота, що й було зроблено.

Й відлиги траплялися, і дочка перед од'їздом, на згадку, зліпила мені у дворі сніговика, назвала Толяном, і він довгенько прожив там з півторалітровою пляшкою з-під оболонського пива, що діставала йому до колін.

А ще з цією зимою пов'язана одна пригода, про яку, коли стану зовсім старим, щоб не переплутати, згадуватиму так: це сталось тої зими, коли я бачив отаку-то пригоду.

Отже, як ото вдарили найбільші морози, трапилось мені от що. Там, де я йду ввечері з роботи до метро місце дуже людне. І ось, метрів за два од тієї людної стежки, бачу в снігу стоїть парочка. Цілуються. Він спиною до стежки, розстебнув і розхристав кожуха так, щоб дівчину зі стежки ніхто не бачив. Правда, її голова чолка, очі таки виднілася з-за його плеча. Значить, або дівчина вища за кавалера, або просто він угруз у сніг по коліно, а вона ні.

Ну, цілуються то й нехай, аби не застудились. Пішов я собі далі. А назавтра йду знов тудою ввечері і знов мороз, і знов ті двоє тісненько стоять. Мабуть, їм саме на тому місці дуже гарно було з першого разу, от і прийшли, щоб усе повторилося. Вражала, як і вчора, якась майже повна непорушність фігур так, немов ці двоє щасливо сплять в обіймах одне одного, тільки навстоячки.

Коли я побачив їх і на третій вечір на тому самому місці, й знов бралося на добрий мороз то було вже чудо.

А оце як сніг розтав їх там більше нема. Як ото снігурі тільки звик до них, а їх уже й не стало.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...