Коли ти далеко від дому, і це тягнеться довго, і хтозна скільки ще триватиме, є порятунок у тому, щоб згадувати порядок розташування речей там, куди хочеш повернутися. Це втішає сильніше, аніж реальне повернення, коли у вічі кидатиметься все, що за час твоєї відсутності стало не так, і ти вже цього не виправиш.

А через те на ділі повноцінне повернення ніколи неможливе. Отже, тобі для цього краще потрапити в не зовсім теперішній час, а в такий, у якому вже нічого не може змінитися, але все можна впізнати.

Починаєш з того, що в темних сінях намацуєш клямку й відчиняєш двері. В хаті тепло й нема нікого. І зовсім тихо, як за кілька секунд перед тим, коли мовчазне чорне радіо на стіні враз озветься: "Московское время пятнадцать часов. В Петропавловске-Камчатском полночь" (господарі хати тоді ще жили). Далі знову тиша. Однак це був ніби сигнал, після якого все стає на старі місця: по праву руку, на ослінчику коло порога зелене відро з водою, по ліву синій кухонний столик, а на ньому скляна банка із свіжим червоним буряковим квасом, заготовленим на борщ. Усе це прикмети живого житла, в якому стоїть відчуття спокою і миру. І весь цей хатній затишок дивним чином тримається на старій пам'яті про "до війни" й про саму війну ще не цю, що тепер, а давнішу, велику, що здавалася зовсім останньою. Ця пам'ять колись передалася тобі від людей, які тут жили, передалася разом з упевненістю, що оцей спокій після всякої війни обов'язково настає.

Оце і є повернення. Я не раз пережив його й перевірив на собі помагає. Хоч і не так надовго, як хотілося б. Зате можна повторити скільки завгодно разів. Може, це пригодиться й ще комусь. Хоча думаю, що зараз і без мене багато людей самі навчилися це робити.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...