На Україну добре дивитися згори, панорамно вбираючи в погляд. Скажімо, десь із мосту, "там, де землю Дніпром розколото", як писав Плужник. Над нею тремтять передосінні марива, а за ними світ, теж хисткий, мов міраж.

Ну, справді ж: екологічна загроженість, перенаселення, нечувані хворощі. Мертвіють ідеї, агонізують ідеології, зникає особистісна самість, розриваються часові сув'язі. Вирва віртуального світу готова вже невдовзі повністю заковтнути реальність клац, і по всьому. Танцюють комети, свистять астероїди, хижо приміряючись до земного лоба. Тобто суцільні виклики. І це окрім персональних крахів, адже живим із капкану дійсності, як відомо, не вибратися нікому.

І посеред цих завихрень, видимих і не, мліє святкова земля, вгорнена в серпанки. Зі своїм одвічним, залізобетонним, як опори мосту, питанням: вона є чи її немає? Коли хоча б наприкінці часів здійсниться? Чи виживуть, збережуть ідентичність тутешні поселенці? Шляхові відбійники, пофарбовані у жовто-блакитне, і прапор, що крилить над автомийкою, як і над незримими парламентом та президентським палацом, відповіді не дають. Принаймні образ майбуття з-за обрію не витикається. Його як проекту, як притомного ідеологічного концепту в тутешніх верхів-провідників зроду не було й немає. Зате є тріада життєвих установок: украсти, легітимізувати вкрадене й передати в спадщину онукам. У низів проекту немає так само, та й якби був, хто йому дозволив би втілитися в життя? З орієнтирами в тутешньому просторі сутужно, тому замість конструктивних сенсів генеруються переважно хаос і абсурд. Та деструктивні настрої, котрі густішають, як галас у вечірній пивній.

Ні, це не зрадофільство і не однотонність палітри. Щось робиться і є здобутки, напевно ж. Просто не дуже переконує миготіння цифр і розумних слів, які похрустують на зубах владців, політологів, аналітиків, блогерів і купи інших концептуальних заробітчан. Про всі ці лоукости, паспортні сервіси, ID-картки, вітчизняне морозиво, яке прорвалося на європейські ринки, і що все вкупі невпинно покращує якість українського життя. Чомусь хочеться інших голосів, із інших пластів реальності із черги в районній поліклініці, на базарі, при торговій ятці, в маршрутці, в потягу із хаосу низового існування. Мовляв, у нас, у Камінь-Каширському, таки стало краще в останні часи. На крихту, але. І в Охтирці з Верхньодніпровськом хай на мікрон, але додалося справедливості, факт. Можна усміхнутися, але саме справедливість є (чи могла би бути) головним запитом суспільства, метою всіх реформ і антикризових програм. Якщо вони справжні, звісно. Але кого цікавить той Камінь-Каширський з усіма Верхньодніпровськами разом?

До речі, вертання до українськості це теж справедливість. Причому головна. Й один з образів майбутнього. Мені, наприклад, іноді здається, що з чужою мовою, а відтак і з ментальністю, на цій землі будуть жити зовсім інші люди, в яких за вухами будуть ворушитися зябра, а єдине око буде, скажімо, в районі черева. Ну, десь так, як постають в уяві вже існуючі персонажі, олігархи, так-так, таємничі й понадхмарні, які чомусь раптом заволоділи всіма багатствами цього простору. Звивисті хвости, лусковаті тулуби, шерсть і перепончасті крила, тінь від яких зримо лягає і на Ріку, і на землі по обох берегах… Втім, не наполягаю на такому баченні, тьху-тьху. Все це може бути аберацією, наслідком спеки, від якої на мосту не сховатися. Я ж казав серпень. Сієста. Різні марива в'ються над мерехкими кручами

Подробнее читайте на gazeta.ua ...