Є для душі, втомленої собою, такі забави, гарні й заразом меланхолійні приміром, роздивлятись каталоги екзотичних метеликів, про яких знаєш, що вони недоступні. Або атласи з птахами хоч і не екзотичними, а все одно вони ніколи не дадуть тобі наблизитися до себе.

У мене є й ще дещо на той випадок, коли почуваюся нетутешнім у цьому світі. Я в уяві розглядаю трактори, які колись добре знав і яких тепер вже не побачиш. Тут є своя печаль. Тільки, на відміну од птахів і метеликів, вони жили коло мене близько, а деякі давали собою порулювати. Що вони близько жили вимовилось само собою, і не виправлятиму, бо справді кожен з тих тракторів був при якійсь людині з ближнього світу. На чорному "універсалі" їздив батько моєї однокласниці. А на сірому "ДТ-54" наш сусід Микола Шевченко.

Дядьки мовчазні, а в тракторів свої голоси. Малий червоний "ДТ-20" торохтів як движок кінопересувки увечері за клубом. А "універсал" здалеку тягуче плакав, як поламана гармошка. Останні двоє їздили без кабіни чи літо, чи зима. А от у "натіка" кабіна була тільки дерев'яна, вицвіло-синього джинсового кольору.

Як сказано, деякі з них давали собою порулювати. І це досі згадується, бо радість дилетанта не порівняєш зі спокійним задоволенням професіонала. На "ДТ-54" ми з братом їздили раз до дівчат, у чуже село, і брат потім узяв собі жінку саме звідти.

А ще був "кадєт" високий, на вузьких гусеницях. Двері його кабіни одчинялись назад, і через те в профіль він нагадував когось у піджаку наопашки. А ходив якось так, мов човен проти хвилі, і авоська з яблуками, підвішена в кабіні, теліпалась, як вуличний ліхтар на вітрі. В тому "кадєті" їздив хлопець, з яким ми здуру колись побилися, і моє було зверху. І це найсумніше, бо так і не встигли помиритися.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...