Якби мені Бог дав бути хоч трохи ­художником, я б зараз спробував уловити й зібрати в одну картинку кольори молодих кленових пагонів, які вони були в оці теплі й вологі дні між Новим роком і Різдвом.

Ті клени кущуються вздовж польових доріг. Від початку війни й газової кризи їх скрізь дуже вирубували на дрова. А після вирубки на тому місці вони виростають ще густіші.

Так от кольори кленової кори. Отак, у безсніжну зиму, вони аж заворожують. Мабуть, ніяке інше наше дерево в своїй юності не може похвалитися такою палітрою, як стебла клена. Ті, що трохи старші, їм років два-три вже однотонні, світлі, як свіжа кава з молоком, іноді з ледь помітним рожевим натяком. А от ті, що виросли минулого літа там чого тільки не знайдеш. Вони оливкові, різних відтінків, то як не раз випране хакі, чисте, без ознак камуфляжу. А то як прив'яле тютюнове листя, що сохне під стріхою. А далі вже темніші, мов гаванська сигара. Ще є такі, як непроникний для погляду гречаний мед. А другі чорнильні, точніше як густа туш, що про неї не знаєш, яка вона, чорна чи червона, доки не вмочиш у неї перо. Часто вони лілові чи такі, як спілі сливи в серпні, з таким самим сизим нальотом. Цей наліт буває густіший як слід молока на зеленому склі пляшки, що її беруть у поле пастухи. Або прозоріший як дим, що підіймається над сільськими димарями надвечір, бузковий, попелястий чи блідо-голубуватий. Тут ніколи нема ясно-синього, ультрамаринового. Він немов не проявлений, а все одно передчувається, вгадується, схований у глибині кленових заростів.

На все це хочеться дивитися довго, доки не змерзнеш. Бо воно таке, що його не забереш із собою, коли йтимеш знадвору до хати.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...