Бог з'явився в моєму житті разом із розбитим блюдцем. Баба Настя поклала на стіл обидві половинки і сказала:  Боженька тебе насварить. І вказала очима на ікону, якої я досі не помічав:  А коли ще таке зробиш покарає.

Ми дивилися одне на одного: я пригорнувшись до баби, Боженька здійнявши правицю. Застерігаючи від подальшого непослуху.

Відтоді Бог не випускав мене з очей. Я і під стіл ховався, і під ліжко, і пірнав під рядно, злетівши горобцем на піч. Марно. Крадькома визирнувши, завжди зустрічав його осудливий погляд.

 Він усе чує і все бачить, пояснила баба Настя, коли трохи підріс.

 Навіть крізь занавіску? спитав.

Баба кивнула.

Вона вчила боятися Боженьку. Та він ніколи навіть лозини в руки не взяв. Не кажучи про бабину кропиву. І я боятися його перестав.

З бабиним відходом Бог зник із кута, де жив серед вишитих рушників, а потім його забули запросити до нової хати. Він перестав за мною стежити. Я, вирушивши у світи, згадувати його. Аж поки земля під ногами хитнулася бездонним тюменським трясовинням. Там тижнем раніше безслідно зник вертоліт.

"Боже!" скрикнув я. Бо всі інші лишились у студентському таборі.

Він упізнав мене й почув. Мене огорнув спокій. Роззирнувся й побачив старий кедр. Зрозумів: мені туди. Визволив праву ногу і поставив на халяву. Потім ліву. Далі витягнув із болота чобіт і поклав перед собою.

Так і йшов замощеною мохом прірвою, наче твердю. А він вистеляв переді мною чоботи з жартівливими написами "лівий" і "правий". Дістався кедра, табору, і нікому не сказав про галявину стиглої морошки неподалік, аби не заманила ще кого.

Бог не менше десяти разів підводив мене до межі й пропонував зазирнути. Вказував на марноту існування? Казав: зараз завершиться твій шлях і з чим підеш? Я не помічав науки. Й обтрусившись, радів: минулося. А якось дозволив собі таке, за що баба Настя неодмінно б відрізала язика, як обіцяла за грубу лайку.

"Я не хочу жити!" випустив я одного вечора назовні те, що вирувало всередині. Це був відчай, біль, терпіти який було несила. Мій крик не став голосом, але він почув. "Коли?" струсонуло голову коротке слово. Він цікавився, коли хочу піти. Від цього стало моторошно. Усвідомив, усе може скінчитися просто зараз. І зрозумів: не готовий.

Не знаю, з якої миті Боженька запам'ятав мене. Може, коли я розбудив його, злякавшися світла в пологовому залі. Може вперше зустрівшись зі мною очима. А може, я розвеселив його, ховаючись під рядном. Та Бог ніколи не полишав мене. Мене, сліпу й нерозумну людську краплину в рукотворному безликому морі суцільного атеїзму.

Що це вияв милості людині, яка нічим її не заслужила? Віра в наше духовне і душевне здоров'я?

Неправда, буцімто Господь розмовляє тільки з євреями. Просто вони старанно фіксують і осмислюють кожен випадок, а ми, за звичкою, легковажимо. Неправда й те, що одна мова для нього єлей, а інша дряпає слух. Господь чує навіть наші мовчання і світлі, і сповнені болю. Він відгукнеться і коли ми з вами не проспіваємо літургію, а промовчимо її від першого слова до останнього, зібравшись під святим омофором.

Наше прагнення молитися рідною мовою не від гордині. Це внутрішня потреба. Вона, власне, і робить нас єдиним народом, який вплітає у молитовний вінок біля Вишнього Престолу свої, непо­вторні барви і робить його повноцінним і досконалим

Подробнее читайте на gazeta.ua ...