Не було ще такого, аби мене обминуло. Можливо, напрям темі задає консьєрж, вінницький прихідько, який вітається зранку: "Здраствуйтє!" Пригледівшись і впізнавши, кричить навздогін: "Сьонні води не буде! Гарачої!" У транспорті думки продовжуються, там чомусь найчастіше.

Як на мене, на цю надокучливу тему не потрібно взагалі розбалакувань і суперечок, тільки конкретні дії. Ну, а які дії в маршрутці? Сиди собі, дивись, як напливають серед реклам і надписів над вітринами всілякі "Любовь-морковь", "У Николая" "Лисья нора", і думай, до якого патріархату належать більшість церков, що возносять хрести над дахами. І про що і як у тих церквах кажуть. Ще можна скошувати очі у "Вєсті" ­головну газету всіх попутників.

Із Московського мосту дивлюся за Дніпро, де в імлі дихають кабміни й президентські палаци, колони міністерств і комітетів. По наївності, ще вчора вірилося: там денно й нощно мало би думатися про щось таке, що має додати України в Україні. Що вся потуга державних механізмів має бути задіяна, аби висміяти хахла, вицідити малоросійщину з плоті й крові суспільства, повернути мільйони заблуканих до самих себе. Але владні Голохвастови й Проні Прокопівни лишаються залізобетонними, навіть попри парадні вишиванкові драпування. Олігархічний капітал дбає за статки, й ні за що інше. "Як же вони задовбали…" Вони умудрилися навіть сутність Майдану розмазати за два роки, як масло, як бєлую кашу по чорному столу, як мовив Бєня Крік.

"Вони…" Здається, це не моє персональне, це простір суспільної думки. І в кожного до "них" власні рахунки. Але ж вони це ми, це більшість із нас. Такі ж само захланні, брехливі, пристосовницькі й безсенсові, зрадницькі в малому й великому. Результати навіч, куди не кинь. Нездатність заполонити своєю мовою не те що простір "між трьох океанів", як вилицюваті угро-фінські сусіди, а навіть заповнити салон маршрутки теж результат. Спільний. "Охороняємо інформаційний простір України" чомусь згадується гордий транспарант над входом до Держтелерадіокомітету. "Рємонт часов", "Мастєрская" трохи не впритул яскравіють вивіски, зводячи "інформпростір" до умовного килимка перед порогом відомства. Хоча справа не зовсім у владцях і зовсім не у вивісках.

"Яких їм треба президентських указів, цим людям? косишся на співгромадян. Чи що їм взагалі потрібно?" Хто б і що не говорив, а зібрати їх-нас у щось притямне і не безсенсове, забезпечити тяглість в історії можуть не прапорці, що колишуться в кабіні водія, і не фізії політиків на білбордах, що миготять обабіч. А що? Так-так, саме вона, скривіться в тисячний раз, мовляв, "сколько можна" і "хіба це главне?" Мова це і є Україна, і нічого з цим не поробиш, як і з тим, що поки що її не стає більше. Ну, трохи повилася сьогодні біля вуха, долинала десь із переднього майданчика, але вся вийшла на Контрактовій, біля Могилянської академії.

"Здраствуйтє!" знову мружиться через скляні двері консьєрж. Увечері він тим більше мешканців розпізнає не одразу

Подробнее читайте на gazeta.ua ...