Весна в Києві мені здавна навіює тривогу й неспокій. У ній явно щось не так, якась відсутність повноти й нерозумна марність зусиль і намірів. Ось, наприклад, на обочині Брест-Литовського проспекту, на крутому схилі перед мостовим переходом росте густа соковита трава.

Й отак собі думаєш, що непогано б оце завести козу або й дві, їм би тут сподобалось. І я був би десь поруч, щоб козам не було страшно.

Звісно, на тій траві ніхто не пасеться й ніколи не пастиметься, і це сумно, хоч здавалось би ну яке тобі до того діло? А от же все одно звідкись береться дивне відчуття вини як ото буває на вокзалі, коли когось проводжаєш і тобі таємно хочеться, щоб поїзд швидше пішов, бо прощання обтяжливе.

Цієї весни до того відчуття підмішалося ще й те, що ось донька погостювала й знов собі поїхала. Й це було гарно, але мало.

Однак, весна й без того наскрізь отака, вона вся зранку до вечора складається з транзитних відчуттів, усе в ній прибуває, майже не зупиняється й відходить од перону.

От хіба тільки трохи втішає те, що весна, коли придивитися, у всій своїй скороминущості все-таки часто не відходить кудись далеко, безповоротно й безслідно, а просто ховається десь усередині самої себе. Ось навпроти твого вікна наприкінці березня сороки змостили гніздо. Ще недавно його було добре видно на вершечку дерева. А потім, одного ранку, крона дерева враз окуталася хмаркою салатово-зеленого листя, й гніздо сховалося там. Дивишся й думаєш, що це майже точнісінько так, як ото картоплина ховається в землю, щоб там прорости й з неї вилупляться ще кілька таких самих. Й ця нехитра думка здається тобі цілим відкриттям, дуже важливим, хоч і дуже недовгим, як усе весною.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...