Коли цілий місяць живеш у майже повному безлюдді й потім приїдеш до Києва, то перша посадка у вагон метро неминуче шокує тебе. Бо тут одразу багато людей. А ти неготовий. Дівчачий асортимент зовсім неймовірний ноги, шорти, торси, вуха, мордочки, все повне теплого літа, очманіти можна.

На них мимоволі дивишся, як ото на квіти, дерева чи птахів, на все те, що дає себе просто розглядати. А чоловіки у вагоні здебільшого смішні або потворні, бо себе ж не бачиш, який ти сам, от якраз тепер, коли на них дивишся. А не можеш не дивитися, бо притягує. Тут ніби ждеш зустріти когось свого, а це неможливо і не треба, краще завтра, бо зараз картина ще деформована. Одначе ця деформація така потужно переконлива, що аж справжніша справжнього, і її не варто розглядати впритул, бо потім не знатимеш, що робити з усім побаченим.

Це щоразу повторюється наприкінці серпня вже літ 20. Я сяк-так привчив себе уникати небезпеки й вчасно опускати очі. А от цього року попався. Доїхав до своєї станції й вийшов на перон. І тут побачив здалеку бомжа й одразу рушив до нього. Бо здалося, що впізнав. То був давній знайомий професор-гуманітарій. Не те щоб світило науки, але добрий, негордий і безвідмовний. Він стояв без свого незмінного костюмчика й вгадувався лиш по очах, голубих, завжди вологих. Я йшов до нього, не знаючи, що скажу і чим допоможу. В одну мить світ змінився, щось безповоротно сталося і з цим чоловіком, і тепер вже зі мною. Отак ніби тобі додому близько, але ти не знаєш, чи дійдеш туди і чи в тебе ще є дім. Наблизився до бомжа й зрозумів, що обізнався. І відчув якесь печальне полегшення не від того, що то не він, а від того, що я наважився підійти. Хоч нормально було б інакше розвернутися й тікати подалі від того чоловіка, бо тобі вже пізно міняти світ.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...