За день-два до того, як це трапилось, я подумав, що інколи буває легше добратися кудись до Марокко, аніж до якогось місця, що лежить онде, в межах видимості. Ця нехитра думка взялася хтозна звідки й з якоїсь причини здавалась дуже важливою, одначе ні до чого непридатною.

І я викинув її з голови.

Отут воно й трапилось.

Ми вийшли з хати, щоб устигнути на автобус. Ішли звичною дорогою, лугом уздовж Хоролу. Ще вчора тут лежав сніг, а тепер майже нема. Попереду, аж коло мосту, побачили, як приземляється біла чапля, що вдосвіта прилетіла з вирію. Знизившись, вона щезла з очей, бо там луг вже пологий, невидимий звідси. Окрім того, над тим місцем стояла смуга туману. Нічого, нам усе одно йти тудою, от і роздивимось на чаплю.

Ми добрались до краю того туману і дороги враз не стало. Отже, вночі Хорол розлився й наша хата опинилась на острові. Тепер од мосту нас відділяла вода, по якій пливла крига й грудки злежаного снігу. Тут нешироко, метрів двісті. Недовго думавши, ми роззулися й ступили в темну воду, орієнтуючись по стеблах трави, що стирчала подекуди над течією. Отже, там не так глибоко, по пояс, не більше. Йшли обережно, бо на дні лежав лід, чули його босими ногами, а впасти не хотілось. Час зупинився. І все було якось так, наче робиш якусь шкоду. Це відчуття гостро-дитяче й водночас дуже доросле, бо ти робиш свою шкоду грамотно й правильно, без відчаю й страху. Просто знаєш, що це може обернутися погано, бо таки ж трохи пожив на світі. І думаєш: добре, що хоч мати цього не бачить. Боже, поможи нам вийти звідси і ми більше не будемо.

І вже коли вибрались на сушу, і весь той день до вечора ми часом дивились одне на одного й хитали головами, мабуть, як колись Адам і Єва, зовсім мовчки од неймовірності всього, що з ними сталося.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...