Змалку та й досі я зачарований майстрами-кустарями. Є в їхньому способі існування щось од дитячої мрії: щоб усе, що любиш, ти робив сам, так, як умієш і хочеш, і тоді, коли хочеш. І щоб над тобою не було начальника, щоб не треба ходити на роботу, бо ти ж там і живеш, де твоя робота.

От як баба Наталка. Вона робила домоткані рядна й доріжки, смугасті, на кілька кольорів, а тим часом ще й гнала самогонку, і все те робилося одночасно й безперервно. З нашого вікна було видно її двоє вікон. Часом бачиш третя година ночі, а в неї вже світиться. І в цьому є свобода, бо так рано можна вставати тільки од щасливого нетерпіння, а не з підневільної необхідності.

Або мій дядько Сашко той шевцем був. Я любив зимою, після школи, посидіти в його майстерні в старій хаті. Там топилася буржуйка, а він шив чоботи й співав крізь зуби, бо тримав у зубах цілу дюжину гвіздочків, латунних чи дерев'яних, якими кріпилися підошви.

Пізніше знав ще кількох таких. Старого єврея- годинникаря на Подолі. Фотографа Жорочку в нього в підвалі можна було проявляти все, що хочеш, аж до заборонених книжок. І ще знав азербайджанця на Шулявці, в тісній будочці він ремонтував окуляри, а манери мав як у ювеліра, і взагалі вони всі такі, наче на їхній будці увесь світ сходиться.

Я почувався щасливим, коли служив у совєцькій армії. Може, якраз через те, що там, у тісній масі людей, гостро відчуваєш, що кожен носить у собі свій дім той білоруські Ошмяни, той драбівську Багачівку, той литовську Клайпеду. Або, як мій друг Ібрагім колхоз імені Чапаєва, загублений у пісках туркменських Каракумів.

Звідти, з армії, по собі знаю, батьківщина здається маленькою й теплою, як будка годинникаря, в якій вміщаєшся тільки ти сам.

Головне потім знайти її, коли повернешся назад.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...