Спочатку живу, а вже аж потім іноді думаю де живу і як воно називається. Туго у мене з називанням. Мабуть, коли вмру, то не скоро сформулюю, де опинився. Ну, може, воно й на краще. Тільки це буде не тепер.

А тепер ось що: вже два місяці читаю тільки білоруські книжки, більш нічого. Й раніше зрідка читав по-білоруськи, потроху, щоб нагадати собі країну, якій у юності віддав кілька не найгірших років. А тут ось читаю й панікую, що запаси вичерпуються, а не по-білоруськи не хочу! Знайшов два їхні товсті літературні журнали п'ятирічної давності. Хтозна, нащо купив їх колись, вони простодушно-патріархальні. Однак читання дає втіху, я вже тут майже свій, і відрізняю справжню мову від тієї, в якій тільки букви білоруські, а не вона сама. Й ще зворушує, що в тих журналах ні разу не згадано їхнього диктатора, мов його й на світі нема. Лиш натяк десь: он проспект Свободи, а на ньому ОМОН, чиї шоломи здалеку схожі на яйця динозаврів.

Ось і ті журнали прочитано, все, окрім вміщеної там повісті, перекладеної з української. В оригіналі я її колись проігнорував, нічого в ній особливого. А тут узявся і гарно пішло. Повість про жінку, яка живе "у гэтай нестабільнай краіне, якую маглі разбурыць сацыяльные катаклізмы або паглінуць суседняя Расея, ад якой Украіна ніяк не магла канчаткова вызваліцца". Й ця банальність, сказана іншою мовою, заворожує, як одкровення. А ще там є зноски-пояснення для їхнього читача: що таке Поділ, Печерськ, Караваєві Дачі або що "Траешчына непрестыжны раен Кіева". Ті зноски дарували мені погляд на свій дім збоку й з відстані.

Можливо, все це те, що люди, здатні до узагальнень, назвали б внутрішньою еміграцією. Що ж, мабуть, я вже там. І воно непогано. Й зовсім недалеко від дому.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...