Останнім часом не слідкував за новинами. Нічого, здається, не втратив. Впевнені владні фізії водять подвійними підборіддями, розводячи анекдот, якому перевалило за чверть віку. Сиплять словами, пояснюючи реальність.

Але, підозрюю, суть скоромовності зводиться до єдиного: аби не спливло питання про походження статків, з яких, відтак, виросли і впевненість, і підборідна подвійність. Як свідчать ЗМІ, декого з цих персонажів затримують "за корупцію", щоб невдовзі відпустити ця гра теж уже піднабридла. Реалістичнішою тут є уява, яка малює хрещатицькі ліхтарі, прикрашені екс-упевненими постатями. Але це екстремізм, популізм, злочинна безвідповідальність і, взагалі, неприпуст… Стоп. Бог з ними. Краще справді куди-небудь з'їздити, як оце було недавно.

Натовп ніколи не старіє, це я вкотре згадав на столичному вокзалі, але таки змінюється. Запівнічний вокзал ворушився бомжами й напівбомжами і немилосердно посмерджував, ніби під його склепіння посходилися герої всіх картин Васі Шульженка, співця сірм'яжної правди і простолюдних виразок. Ще трохи, дивись, і почнуть розливати шмурдяк, долине баян і зацокає в інвалідному танці дерев'яна колодка. Вони самі винуваті, звісно не вписалися в ринок, випали у соціальні марґінеси. Але сопух від того не легшав, стаючи ніби віддихом когось невидимого, що надихнув усі ці занепади в кисень доби. В атмосферу суспільного устрою. Добре, що невдовзі подали поїзд, а до вагона пустили навіть без паспорта, забутого поспіхом удома.

Потім пливла зелень полів, чорні клапті городів. У Вінниці світило сонце. Їдучи в маршрутці з району Роша до центру Чернівців, вухо вловлювало уривки румунської розмови, а дядько спереду розповідав шоферові, що "вже покропив город", і звучало це цілком по-домашньому, ніби в якомусь Чигирині чи Гуляй-Полі. Згодом пострибували облупленості екс-австроугорщин, прикрашені новими вуличними найменнями і меморіальними дошками на старих занедбаностях. У вікно львівського готелю виднівся церковний дворик, а вночі на банях, під самими хрестами світилися ­прорізи-віконця, ніби-то апостоли, якщо не сам Пан-Біг, засиділися при жовтих лямпах за розмовою.

На зворотному шляху самотня гора розтанула на горизонті й знову замигтіла-запінилася квітучість, сита доглянутість городів і обійсть, схожа що на Заході, що в Центрі, як ще раніше мигтіла на Сході. Разом із неодмінними купами сміття за парканами, за околицями, чи не в кожнім ліску, ярку і видолинку. І далі квіт і зелень. Святкова земля, якій, може, немає рівних у світі. Якби-то її тільки добряче відмити-відшкребти, причепурити й ошляхетнити, в усіх сенсах. При тому ні на кого не киваючи, не озираючись.

У Києві, повернувшись, довідався про схвалення Київською міською радою проекту рішення "свободівця" Юрка Сиротюка з промовистою назвою "Про подолання наслідків совєцької окупації в мовній царині в Києві". Також прочитав відголоски "мовних" дискусій в інтернеті. А про що тут розводитися?

Може, стане в столиці хоч так, як, наприклад, десь у Недригайлові на Сумщині чи в Лохвиці на Полтавщині, де не стрілося жодного "колишньобратнього" надпису в довкіллі? Я там теж проїжджав. До речі, ніяких розколів у тамтешній реальності не помітив. Хіба вибоїни в асфальті. Так-так, їм теж треба давати раду хто б сперечався?

Подробнее читайте на gazeta.ua ...