Колись, ще малим, вичитав чи десь почув, що в зайченят немає хати, вони народжуються просто в траві й не затримуються на тому місці, а одразу починають самостійно освоювати свій гектар чи кілька гектарів землі, успадкованої від предків.

І хоч насправді воно у зайців усе не зовсім так, оте знання довго було мені дискомфортним аж до відчаю, бо нагадувало про ефемерність заячої батьківщини. Втішало, що я народився і живу інакше, й хотілося тим щастям поділитись. Всі знають, як воно буває, коли знайдеш у полі зайченя й несеш його додому, де йому буде так само гарно й затишно, як і тобі.

З роками ці наївні відчуття забуваються, одначе, нікуди не пропадають і згодом повертаються до тебе з уточненнями, оскільки насправді всі оті давні уявлення про затишок дому були не тільки дитячим самообманом, а чимось глибшим і важливішим. Бо якщо ти народжений у тих самих місцях, що й твої зайці, то мусиш ділити з ними свою батьківщину і всі пов'язані з її існуванням тривоги. І от тепер я думаю, що зайцям, можливо, легше переживати недовговічність навколишнього простору, бо заячий вік недовгий. І метаморфози, доступні їм, нічого в світі не змінюють. Ну, ось скоро трава опиниться під снігом, так на весну вона ж знову виросте на тому самому місці. Зате вони не встигають побачити, як умирають од старості товстенні верби на краю городу. Як висихає й заростає очеретом русло річки, вбитої меліораторами. І як міняється ландшафт, що ти його вважав своїм домом, а тепер, коли буваєш іноді там, то ніяк не можеш вивчити цей ландшафт таким, який він тепер це все одно, що вчити якусь іншу мову на старості літ. Боковим зором бачиш печерицю, що росла біля воріт і здавалася довговічною, бо це було ще тоді, коли час ішов повільно. А тепер того гриба там немає, хоч тобі в це й не віриться.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...