Недавно мене концептуально розчулив один грак. Їх тепер у Києві побільшало, бо яка-не-яка а таки зима, і граки перебралися сюди з холодних полів і лісосмуг. І тепер по дворах, між багатоповерхівками, ходять собі перевальцем, наче й по-хазяйськи, а все одно чудні й ніхто з них так і не стає тутешнім.

Отже, йду я вуличним базарчиком, де всього багато і всього хочеться, і хотіти є кому, окрім людей. Про дрібноту й не згадую метушаться горобці, голуби. А он собака жде, що хтось віддасть свіжу кісточку. А онде ворона терпляче слідкує, коли ту кісточку собаці хтось кине щоб украсти з-під носа. Це високотехнологічна операція: ворона якось знає, що саме цей дядько рано чи пізно щось кине саме отому собаці.

А грака я побачив поряд з яткою узбека, який торгує курагою, кишмишем, урюком і тому подібним добром. То такий товар, що не вгледиш, якась ягідка неодмінно впаде й закотиться кудись, та її ніхто й не шукає. Тільки от для грака цей світ щедрих можливостей наче й не існував зовсім. Грак поводився так, наче тут було поле. Поруч з яткою узбека він знайшов латочку землі, притрушену тонким шаром снігу. Розкидав той сніг, добрався до злежаного листя, перекуйовдив його, щось там знайшов, явно не дуже калорійне, і проковтнув. Ще трохи покопався там, побачив, що нічого нема, й перейшов до ще незайманої ділянки. Перекопав а там і зовсім нічого. Далі пішов. Щось у ньому було таке обмежено-уперте. Мовляв, мої діди-прадіди копали, і з того добували хліб насущний, от і я копаю. Аж зло мене взяло: чого б йому не повчитися у ворони? І так це все мені було серйозно, що не одразу й спохватився, що воно смішно. Бо якби грак знав, що я думаю, то міг би сказати: а ти сам спробуй, як та ворона! А тільки ж ні мене, ні тебе Бог не створив вороною.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...