Я бачив дивний сон перед Водохрещем. Немов у стелі, лівіше од комина, з'явилась ополонка така, як ото прорубують у кризі, коли ловлять зимою рибу або просто щоб набрати відро води в ставку. Тільки ж стеля ніяк не змінилась була не крижаною, а дерев'яною, дощаною, такою, яка вона й є у мене.

З тієї ополонки висунулась голова, роззирнулась по хаті й усміхнулася. Так усміхаються дівчата, коли вперше опиняються в ще незнайомій хаті й їм тут вже затишно.

Все було в кожній подробиці дуже по-справжньому, як тільки в снах і буває. Тільки от що чудно: голова дивилася згори вниз, одначе при цьому її світло-русяві пасма, закладені за вуха, отам собі за вухами й зоставалися так, наче тут не діяв закон гравітації. Або наче ця дівчина з'явилася з глибини знизу, а не з глибини зверху.

Якось воно там не зовсім ясно де верх, де низ у тому світі.

Я впізнав її це одна з тих небагатьох моїх давніх дівчат, які були на голову вищими за мене. Отже, тема глибини виникла недарма бо дівчина мусила десь там стояти на весь свій чудесний повний зріст, невидимий звідси, схований за дерев'яними краями ополонки.

Не те щоб ті дівчата були аж такі вже високі просто я невеликий. І це кайф, мабуть, недоступний високорослим хлопцям дотягнутися губами до її вух, не піднімаючись, наче ти якийсь балерун, на кінчики пальців, а повільно, як равлик, видовжуючи своє тіло.

І все робиться без рук, це важливо.

Колись я таке вмів. І вони гарно сміялися, коли мені це вдавалось.

Зумів це й тепер уві сні.

Отож, мабуть сон таки щасливий.

Одне тільки трохи тривожить ота неясність із координатами світу, із тим, де верх, а де низ і де ти сам у тому сновидінні й після нього.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...