"А, ще один із серії "все пропало", - коментували у Facebook деякі читачі одну з моїх недавніх колонок, де трохи довелося засумніватися в семимильній ході українських реформ. І додавали поблажливо: - Але письменникам можна сумніватися".

Мовляв, що з них узяти.

Згода, проте річ складніша. Зрушення, які є, мене радують не менше, ніж упевнених у райдужному майбутті. Тим більше, і близько не вважав і не вважаю, що щось там пропало. Однак сумнів, як на мене, це і є пошук чогось, подібного на правду. Бо крики "зрада!" і "все пропало!" не дуже відрізняються від протилежних, але не менш голосних: "у нас усе добре!", "уже є безвізовий режим і нова форма для поліції!" Як не дивно, вони збігаються у своїй пасивно-споживацькій сутності.

Ну от, мені здається, що перезавантаження України як держави поки що не відбулося. Не поліції, не буфетниць чи килимових доріжок у Верховній Раді, а - України. Та держава, яка є, поки що неефективна й корумпована. Більше того, вона заточена на те, аби спільноту, що вдихнула повітря Майдану, знову загнати в стійло. Бо це - єдиний формат, в якому чиновники звикли зі спільнотою мати справу. Так, в України є величезний шанс для еволюційного (треба уточнити у автора: саме Еволюційного, а не Революційного???) стрибка. Але дії істеблішменту часто форматують ситуацію так, щоб народ подумав: краще було б з майданами не починати. Хіба це не так? Вийдіть на вулицю.

Українській спільноті потрібен безвізовий режим, нема мови. Але він потрібен для живої, солідарної спільноти. А напівмертвим і зневіреним він ні до чого. Це буде лише підставою жвавішим утекти на Захід, а решті продавати свої голоси під час виборів. І зневіру плодять аж ніяк не сумніви й питання, а якраз дії істеблішменту, значна частина якого - вільно чи невільно - робить усе, щоб отрута занепаду й цинізму проникала в кожен капіляр суспільного організму (прикладів вистачить на десяток таких колонок). А, як стверджували християнські філософи, зневажене благословіння стає прокляттям. Енергія народу - не безкінечна, наш дім буття переповнений привидами невдалих революцій. І якщо й цього разу не вдасться, буде значно паскудніше, ніж раніше.

Нерухане болотище держапарату й олігархічних кланів булькає, випускає гази, перекипаючи у своїх договорняках і відкатах. А над ним, з його випарів проступає мара Віктора Фьодорича, яка, іноді здається, нікуди не дівалася. Єдина втіха, що це багно - воно ніби окремо. А поряд б'ють джерельця зовсім іншого життя. Де є добровольчий і волонтерський рухи, є активний середній клас, є рвійна молодь, які поволі й складають громадянське суспільство. Можливо, саме вони творитимуть політику вулиці, що змінить порносеріали від владоможців, що кидають один в одного стаканАми і виконують "танго з прем'єром". Це буде не руйнівна стихія "енного Майдану" і не напівбожевільні балачки про "хунту" (хунти, як відомо з історії, не здатні виграти воєн проти зовнішнього агресора - хіба проти власного народу). Натомість - широкий громадянський рух, який вимагатиме від влади виконувати нею ж писані закони. Який не валитиме країну, але ставитиме питання в той спосіб, від якого влада не зможе відмахнутися.

Власне, крім цього нічого й немає.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...