Цікаво було, що в нього вийде в Одесі. Темпераментний, спітнілий, він для Південної Пальміри був цілком органічним. Так десь Бабель писав про румунських офіцерів:"Они наши, они подходят нашему городу".

Хотілося, щоб ви­йшло. Хоча мій друг Автанділ кривився: "у нашіх", мовляв, коли приходять до влади, "палучаєца ілі култ лічності, ілі карупція". Посварилися ми тоді з Авто.

З Одеси звучав інший приятель, дядь Льоня. "Свого тут, кого не постав, получиться Ківалов, філософствував старий одесит. Головне питання: які в гостя повноваження? Якщо зможе завернути Дністер і вимити авгієві стайні, як один пацан у давнину, тоді да. А якщо ні, то так воно й лишиться: тудой-сюдой".

Хто його зна, чим там усе в одеській одіссеї направду скінчилося. Зміг щось Мішіко чи не зміг. Медіям віри не йметься, Автанділ десь зник, а дядь Льоня звучить ухильно. Мішіко ж, тим часом, раз у раз зринав на екранах монітора чи телевізора. Махав руками на телешоу, трусив квадратними щоками, підскакував, сіпався. Довкола нього згущувалися незримі хмари і зримо щільнішала людська тиснява. Потім у нього відібрали громадянство. Потім він проривався через кордон, бігав по судах і дахах, тіпав змокрілим чубчиком із "воронків" і наметових містечок "нових майданів". Його особисті гротеск і драматичність, що дивним чином поєднуються в одній персоні, почали стрімко накладатися на всю Україну, підсилюючи загальний розгардіяш. А з якогось часу під тушками Мішіко та його прихильників стала похитуватися сама державна конструкція, котра виявилася навіть хисткішою від даху, на якому грузинський прихідько грав у піжмурки з есбеушниками.

Не йдеться зараз, хороший гість чи поганий. Чи ще який. Це кожен сам визначає. Як і те, якою нині є українська влада та її головний виразник із вулиці Банкової, опонент грузина-пасіонарія. Про "виразника" і владу сказано й так достатньо, тому не будемо множити сенси. Тут інше впадає в очі. А саме: це ж якою замацаною є українська політична колода, якими блідими й вицвілими є парсуни з владно-опозиційних карт від тузів до шісток, що суспільство готове підтримати будь-якого яскравого балакуна-пасіонарія, навіть зайшлого, і навіть готове через нього битися між собою, та ще й під час війни? Як мимоволі виникають сумніви і в самому суспільстві, точніше, в його якості.

Щось подібне, до речі, було не тільки в наші часи і не тільки в Україні. "Какой ужас! В такое небывалое время народ не выделил из себя никого, управляется Гоцами, Данами, каким-то Авксентьевым, каким-то Керенским и т. д. !" значив Бунін в "Окаянних днях". Знайома ситуація, варто глянути на депутатські чи кабмінівські фізії. Або навмання взяти й згадати, що одним із "лідерів революції" був, скажімо, нинішній київський мер згадати і посміхнутися. Та хіба тільки це багато чого можна понапригадувати. "Вони чудово знали, що коли б "українство" мало трьох зорганізованих хвильових, тоді пилипенкам робиться тотальний каюк", десь із бунінськими рядками перегукується трохи пізніший Маланюк. І тут, щоб довго не розбалакувати, можна ставити крапку. Тим більше, що прізвища в сьогоденні фігурують зовсім інші, ніж вік тому, та й справа не у прізвищах. Щось би посутніше змінити, докорінніше. Скажімо, у самому "українстві" і в його "зорганізованості".

А поки що да, тудой-сюдой

Подробнее читайте на gazeta.ua ...