Добре бути розумним через віки й роки. Головне безпечно, жодного ризику для репутації. "Треба було це зробити ще 2014-го" у листопаді-грудні тільки лінивий не демонстрував своєї політичної мудрості.

Як поглянути із сьогодні у той рубіжний рік і справді: усе наче на долоні.

З вуст маломірного фюрера вже виповзла багатообіцяюча фраза, що "крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття". І висловлено жаль, що РФ через п'яні дурощі "віддала десятки тисяч квадратних кілометрів своїх споконвічних територій".

Біля наших кордонів уже горів підпалений кремлівськими сірниками придністровський бікфордів шнур; у васальній мишоловці з дешевим сиром уже сиділа Білорусь; бандитським ножем було відчикрижено шмат Грузії.

Україну у великодержавному угарі вже атестовано "штучним утворенням" і "помилкою історії", й не між пацанами пітерської підворітні на засіданні Ради "НАТО Росія".

Уже вісім літ, як прочитано книжку віце-спікера Держдуми РФ про створення під час "російської весни 2014" "Донецько-Чорноморської республіки" у складі Новоросії.

Навіть дядько з віддаленого села мав зрозуміти: з півночі насувається загроза. Дружбу із самозваним "братом" слід згортати, кордони замикати й потихеньку рити окопи.

Проте вийшло так, як вийшло. І ми кинулися прозрівати. Хто мовчки, а хто через телевізор. Чому з раптово набутою державницькою

мудрістю пнуться на люди, зрозуміло: треба триматися на політичному плаву.

Я ж належу до людей, від електоральної думки не залежних. Тож спокійно зізнаюся: 2014 року я тому дядькові й в устілки не годився.

Коли Крим спалахнув чужинськими триколорами і дизайнерськими прапорами новоутворень, я погрішив у бік антимайданівської нечисті, що ринула з материкової України.

Коли в небі Тавриди з'явилися літаки без розпізнавальних знаків, а твердь окупувала "ввічлива" збройна сарана, я наївно припустив: московити вирішили нажахати Київ. Продемонструвати, як легко можуть захопити півострів. У них же якраз навчання. Налякають та й підуть.

Коли слідом за ДНР і ЛНР почали виникати автономії на зразок "Козацтва народної гвардії Стаханова" і "Кам'янобродської народної республіки" у складі кількох окраїнних луганських вулиць, я саркастично посміхався, згадуючи карикатурного пана-атамана-Грициана-Таврійського.

Про можливість справжньої війни не думалось. Такої, як із Гітлером, іншої у свідомості не було: з окопами, пострілами, боями. Війні має передувати протистояння, має бути привід. Війна можлива десь, але не в нас.

У реальність війни й нині, після п'яти років смертей, не всі вірять. Два місяці тому до мене підійшла санітарка, що наглядала за помираючою родичкою:

 Це правда, ваш син був на фронті?

 Правда.

 То в нас справді війна з Росією?

Жінка середніх років, приїздить на роботу з Київської області.

Лад у голові навів Іловайськ. І рідне Лутугине, околицею якого літали голови наших хлопців, підло, у спину, розстріляних "братами".

Ніхто сьогодні не скаже, треба чи не треба було Україні і в який момент розривати дипломатичні відносини, оголошувати воєнний стан. Єдине, що можна визнати вже: оголосивши 2014 року війну на підставі припущень, хоча й реальних, ми в очах світу перетворилися б на агресора. З усіма наслідками.

У новітні часи нападник не попереджає: "Іду на ви!" А Москва, навіть вторгнувшись, майже п'ять років успішно відбріхувалася: це не я.

Засадничі договори слід розривати не за фактом агресії, а коли вигідно жертві, коли договори перестають приносити вигоду.

Те саме з воєнним станом. Україна оголосила його в максимально слушний для себе момент. По-перше, РФ уперше фактично під протокол засвітилась як безпосередній учасник війни. По-друге, саме зараз конче необхідно було підвищити градус всесвітньої недовіри до Московії. І довести цей градус до вирішальної позначки. У цьому зв'язку мені хочеться вірити: азовський провал Кремля не збіг обставин, а добре продумана Києвом операція.

Хочеться вірити, ми почали перегравати Московію

Подробнее читайте на gazeta.ua ...