Кожної неділі ввечері ми з Василем по телефону балакаємо всяку всячину, теперішню, а ще більше колишню. Неймовірно, скільки в нашому минулому було людей і всякої при тих людях живності волів, коней, корів і всього дрібнішого.

Ось уже рік, як ми отак бесідуємо, а тих людей і їхніх коней не убуває, а тільки прибавляється, їх уже давно стало більше, ніж зараз є на світі, в якому ми перебуваємо. Коли отаке з тобою робиться значить, прожито більше, а зосталося менше. А нам од того чогось ніяк не сумно, а весело, бо ще не всіх згадали, ще хтось і на ту неділю випливе. Це таке чудо, як ото збирання грибів учора ж наче не було, а сьогодні знов є.

На цей раз згадували тих, хто колись співав.

На тому кутку, де я виріс, це чогось було не заведено. Може, й уміли тільки мовчки.

А от над шляхом, де жив Василь, теплими вечорами часто збиралися під тим чи другим двором і починали. Коли про це говориш по телефону, є одна технічна трудність згадування ти не можеш повторити, як воно звучало. Ми ненароком знайшли простий вихід називали їхні імена. Починали од голосистого Івана Степановича, в якого було двоє хлопців і дочка Лєнка, й ішли далі, не минаючи ані одного двору. Й називали по імені всіх, хто в якому дворі жив там п'ятеро, там семеро, там троє. Зовсім не кожен з них був такий голосистий, як Іван Степанович тільки ж, виявилося, важливо назвати всіх, і тоді вони утворюють хор і видимий, і майже чутний.

Василь додав ще один штрих наче зовсім не в тему, зате без того штриха звукова картина була б неповна. Він згадав, як літом увечері далеко в радгоспі тихо туркотів дизель-генератор електрики тоді ще не було. Коли дизель затихав наставала ніч, і в полях, що лежать між нами й радгоспом, чулися голоси перепілок.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...