Ще рік без роботи сидітиму. Грошей кіт наплакав, з чоловіком як бомжі живемо. Та що я зроблю, коли дитину нікуди діти? каже Світлана. Два роки тому вона з чоловіком Ігорем і 12-місячним сином Сергієм переїхали до столиці.

Винайняли однокімнатну квартиру. Ігор працює в будівельній фірмі. Коли дитині виповнилося 3 роки вирішили віддати в садок. Світлана обійшла з десяток у трьох районах міста. Усюди відмовили. Хоча малий півтора року стоїть в електронній черзі в кількох закладах.

 Дзвоню, запрошують на співбесіду. Починаю говорити директори перебивають і кажуть, що нічим не поможуть, розповідає Світлана. Вже і гроші тицяла 3 тисячі гривень. Починали пояснювати: це у вас в провінціях так заведено, а в нас усе по-чесному. Хочете у садок ждіть черги. Або ведіть малого у приватний заклад. Розумні які. Там тисяч 5 на місяць віддавати треба. Стільки ж за оренду квартири. І вийде майже вся зарплата чоловіка.

За кілька днів гуляю з 2-річною донькою на дитячому майданчику. Історію переповідаю чоловіку, що грається з 3-річним сином.

 Зразу видно, що у твоєї подруги київської хватки немає. Ми 2 тисячі витратили й у садок влізли, каже. Треба знайомитися з батьками дітей, які вже ходять у заклад. Тоді йдеш до завідувачки й кажеш, що прийшов за їхньою порадою. Начальник розуміє, що ти свій. Дає список, що купити у садок: фарбу, шпалери, лінолеум. От і вся процедура. Радянський метод тицяння грошей у столиці не актуальний. Хай потроху, але таки йдемо в Європу.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...