Якесь пожвавлення зустрічі в дворах, марафони, велозаїзди, сплави по річках і всілякі інші передвиборчі шоу-акції. Бігборди, неодмінний атрибут вулиці, ряснішають і ущільнюються. Нависають над магістралями, й поки доїдеш до метра, в голові макітриться від усіх цих міцних професіоналів, умільців, творців успішних економік у наскрізь поруйнованій країні.

Усміхаються, світять щирими поглядами, чергуючись із рекламою керамічної плитки, акумуляторів і пива Velkopopovicky Kozel. Люди, схожі на персонажів кримінальної хроніки, запевняють у своїй професійності, але не уточнюють, у якій царині. До кісток вигризши сьогодення й позбавивши суспільство будь-яких перспектив на десятиріччя вперед, виступають за майбутнє, та й не абияке, а успішне. Підсипають піску в державницький двигун, але закликають зупинити знищення країни. Ніби промайнув по велетенському вернісажу обману. Ні, хай уже краще "козел", великопоповицький чи будь-який.

Ловиш себе на думці, що з кожним роком дивитися на бігбордні передвиборчі фізії стає все нестерпніше. На підбігбордну дійсність усе безрадісніше. Суспільство, в якому немає й натяку на справедливість, западає у зневіру й розлад. Можна це ще назвати байдужістю. Вона завжди серед нас. Національний романтичний порив обертається рольовими іграми. Час від часу вже навіть думається: душа колективного українства ніби сира колода димить, сичить, пускає бульки, іноді навіть кольорові. Але запалати довгим, тривалим вогнем чи тим більше злетіти дарма. Тривалою тут може бути хіба ненависть, що оживлює тверде, майже мертве тутешнє серце. Та й то до сусіда. Щось схоже писав Євген Маланюк, один із найглибших наших поетів і думаючих людей.

Натомість стало модно хизуватися, особливо в останні часи мовляв, ми не азійці-угро-фіни, з їхнім обожнюванням держави й царя-батюшки. Ми вільні люди, анархічні й волелюбні, яким не потрібні жодні ієрархії, і в цьому наша сила. Чисте поле, шапка-бирка, ага. Але в кацапів є держава від Балтики до Тихого океану, а в нас дурноверха пиха і нездатність заповнити своєю мовою простір маршрутки. В чужих системах люди тутешнього підсоння завжди успішні, а от власних до пуття зліпити не можуть. І тоді в глинобитній аморфності авта з генералами заїжджають у полон навпрямки до червоних патрулів, а козаки через чвари провідників ідуть у другий Зимовий похід босими та з одним списом на двох. Ми й потепер такі ж самі, вільні й незалежні, зі свою невгребенно цінною особистою думкою. Але порядок денний і образи майбуття нам накреслюють люди, для яких Стус і Шевченко є порожнім звуком, а Хортиця й Холодний Яр порожнім місцем, придатним для приватизації під черговий ТРЦ.

То що, все так погано? А як же армія, волонтери, церква? Справді, є жертовні зразки, без яких розклади й баланси були б зовсім печальні. Але ж клоуни, чи то пак міцні професіонали вибудовують успішне майбуття в усіх сферах. Міністр оборони погрожує по­збавляти премій і штрафувати українських військових за відкриття вогню без наказу командира навіть у відповідь. Натомість Генштаб закупив партію подарункових ручок Parker мало не по 8 тисяч гривень за штуку. Певно, саме таким позолоченим пером буде підписано акт про капітуляцію. Чию? Неважко здогадатися за умови, якщо такі персонажі й надалі визначатимуть наше колективне майбутнє

Подробнее читайте на gazeta.ua ...