Я знав усього кількох людей, чия лайка мене не те що не коробила, а навіть надихала. З них не сипалися мати навсібіч, як котяхи-горошини з кроля Моті, що один час жив у мене вдома, кимось подарований.

Ні, це були мовні потоки-завихрення, дозовані вкраплення, віртуозні лексичні поєднання, в яких стикалися інтелектуальні вислови з найбрутальнішими слівцями, і цей монтаж іскрив гумором. А ще захопливими перепадами сенсів, що забивають дух, як їзда на американських гірках.

О ні, це не те огидне слововипорожнення, що разом із плювками й лушпинням сиплеться з гопницьких ротів. І тоді здається, що навколо цих персонажів підгниває повітря. Або ще огидніше з вуст кімнатних хлопчиків і дівчаток, які, раз у раз вириваючись у фейсбучну свободу, вкривають тамтешній простір щільним шаром словесних нечистот, ніби настил у колгоспному корівнику. Одну таку матюгальницю, бліду поетку, навіть довелося видалити з ФБ-друзів, бо це субтильне створіннячко, яке, здавалося, від вимовленого нецензурного слова переломиться навпіл, брало на себе просто биндюжницьку вагу, щоправда, без жодного натяку на биндюжницький шарм і доцільність.

На відміну від неї, у згаданих мною людей лайка була мистецтвом.

"Він же, гребі його мать, руйнує духовність!" казав незворушний професор, коментуючи творчість популярного сучасного літератора (зрозуміло, я дещо задраповую той давній перл), і в мене від сміхових спазмів підтягувало живіт.

Вислови іншого маестро, журналіста в круглих окулярах і триденнім зарості, взагалі ставали мемами. Наприклад, моїм запорізьким приятелям-криміналам особливо подобався привезений мною вислів про "тотальний недо. . об", яким той столичний колега-журналіст визначав поточний настрій нашої тодішньої редакційної начальниці. "Во, сказонув!" реготала братва, і крізь розколихані реготом дими ніби проступав автор мему, теж вдоволено шкірився, ворушив пензликом борідки під губою.

Ну то таке, лірична вставка. Більшість людей лихословить просто так, без всякого смаку і навіть сенсу, механічно й бездушно, ніби банкомати відраховують купюри. Чи бляшане одоробло в метро, подзвякуючи, видає порцію жетонів. Усе б нічого, тільки нецензурної лексики стає щораз більше, не помічати цього стає просто неможливо. Наче прорвало якусь загату, що до часу стримувала болотяні випари людського "низу". Іноді здається, що з усіх цих мамочок з візочками й пивом, з невиразних мирних пузатеньких мужиків, з хіпстерів в окулярцях, медіа-"зірок" і гузнатих бабів при ятках визирає ГУЛАГ і гомонить барачною фенею. Якось непомітно він у всіх них колись уселився, опанував і в якийсь момент вдоволено плямкнув, зблиснувши каторжанською фіксою.

Зрозуміло, що цьому явищу варто би щось протиставити. Як зрозуміло й те, що процес масового збидління не влягає в рамці однієї лишень нецензурщини. Ситуація складніша і навіть страшніша, і її не зупинити жодними формальними речами. Скажімо, такими сміхотворними, як недавня ініціатива депутата й за сумісництвом лікарки та бардеси. Що в неї там було проект указу про заборону нецензурної лексики, так? Ну, щось похоже. Якась мертворожденна схема, котра, як її не городи, як не ускладнюй, все одно не спрацює. "Нахіба дохіба прихібачили розхібачуйте нахіб!" це ж уже давно було сказано. Я ось тільки злегка підретушовую.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...