У середині 1990-х із товаришем Михайлом їдемо в Росію. Він бізнесмен, має новий вантажний ГАЗ. У ньому зламався колінвал. Купити в Україні неможливо. Тож Мишко зібрався до Нижнього Новгорода на завод.

 Поїхали зі мною, каже. Дорогу оплачу, та й мені не так страшно буде.

І от серед зими ми в Росії. Придбати потрібну деталь не вдається. Криза, все стоїть, люди злі. Весь день, мов навіжені, бігаємо від одного начальника до іншого. Немає і не буде.

Увечері збираємося на потяг. Мишко чорніший ночі. Сидимо на зупинці, чекаємо міського автобуса. Тракторист ­чистить сніг.

 Чого такі сумні, хлопці? запитує.

 Колінвал хотіли купити, а його ніде немає, без надії каже товариш.

 Посидьте тут пів години, каже. За 20 хвилин повертається. У поїзді, що везе нас в Україну, Михайло, здається, спить з омріяним колінвалом.

Років через п'ять ми з сусідом Володею вдруге їдемо в Польщу. Він домовився про роботу з тальнівським хлопцем ­Євгеном, який давно живе поблизу Варшави. Я їду за компанію, хоч роботи мені немає. "Приїду на місце, накуплю газет і щось знайду", думаю.

Два дні у Варшаві на автостанції тільки тим і займаюся, що телефоную роботодавцям. Мені ввічливо відмовляють. Ще одного разу перепитують, чи я українець, і знову відмовляють. Третього дня мій бойовий дух занепадає. Розумію, що потратив половину грошей, а роботи не знайшов. Як на зло бачу старий автобус Варшава-Львів. Беру квиток. Маю ще кілька хвилин і телефоную Жені:

 Передай Володі, що я вертаюся додому, кажу загробним голосом.

 Не дуркуй, відповідає. Ми шукаємо ще двох робітників. Дуй до нас.

За місяць я заробив більше, ніж за пів року в попередній приїзд.

Тепер із віком відчуваю, що нарешті перестаю поспішати. Щовечора додаю до молитви коротку фразу: "Боже, навчи мене чекати".

Подробнее читайте на gazeta.ua ...