У коридорі голосно кричала жінка. Я спочатку думала, що мені це мариться було зарано і я лише виборсувалася зі сну. Прислухалася. Жінка замовкла. А потім закричала знову. Похапцем одягаюся, відчиняю двері в коридор.

Бачу молоду, вродливу жінку, одягнену в модний спортивний костюм, кросівки, навушники на шиї. Вона грюкає у двері й обливається сльозами:

 Валера! Открой! Открой же! Ну сколько я могу тебя просить?!

Рвучко повертається до мене й сідає на підлогу. Ридає аж до гикавки.

Питаю, що сталося. Плаче і мовчить. Пропоную викликати поліцію. Вона піднімає голову:

 У меня нет времени с вами разговаривать, і знову плаче.

 Це ваше помешкання?

 Нет, я с ним здесь живу. Он меня не пускает в квартиру, захлинається слізьми. Там мои вещи. Он меня мучает. Всё время мучает. Я ушла на пробежку, а он закрылся, піднімається і знову починає гамселити у двері.

Я берусь за мобільний і кажу:

 Треба викликати поліцію, хіба ви не розумієте?!

Вона раптом спиняється, наче наштовхнулася на невидиму стіну, і повільно розвертається до мене.

 Вызывайте полицию. Пожалуйста, вызывайте полицию.

 Підемо до мене, я зроблю каву, і зателефонуємо, пропоную.

Мовчить. Раптом різко відчиняються двері в квартиру так, що я не можу побачити свого сусіда. Жінка рвучко підводиться:

 Не надо полицию, он же открыл, видите?

Ввечері виходжу з ліфта і йду до їхніх дверей. Натискаю на дзвоник. Двері одразу відчиняються. Вона. Стоїть, дивиться, мовчить.

Питаю одним поглядом: ну, як? Знизує плечима. Показую на свої двері приходь, раптом що. Вона притискає руки до серця і кричить у глибину квартири:

 Это не к нам!

А я весь вечір прислуховуюся до тиші в коридорі.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...