Мрії збуваються. Нарешті їду на заробітки в Москву, каже знайомий Дмитро. Сім місяців тому він звільнився з заводу. Йому удвічі скоротили зарплату, бо підприємство виробляло залізні замки для Росії.

Після Майдану замовники скасували всі контракти. Більшість робітників роз'їхалися по заробітках.

 А я майже два роки терпів, як останній дурень. Що треба в Москву їхати, зрозумів після повернення звідти сусіда. За рік праці там він відремонтував квартиру і купив машину. Зве із собою, каже Дмитро На будівництві обіцяють 20 тисяч гривень на місяць і безкоштовне проживання. Оце я розумію братський народ.

Із Москви Дмитро щотижня дзвонить по Skype. Хвалиться, що здружився з росіянами. Повірив, що вони живуть заможніше, бо в Росію не лізуть США.

 А нам американці свої порядки нав'язують, говорить.

За два тижні до Великодня телефонує дружина Дмитра. Крізь сльози каже: чоловік ще два дні тому мав повернутися, але зник і не виходить на зв'язок. Раджу їй звернутися у поліцію. Дмитро приїжджає додому через чотири доби.

 На московському вокзалі затримали поліцейські. Побачили український паспорт і почали питати, що роблю в їхній країні, розповідає. Кинули на три доби в камеру. Потім пожаліли і відпустили. Майже не били тільки два рази в живіт. Зате узбеків із сусідньої камери лупили до крові. Значить, нас все-таки ще поважають. Усе інше побічні ефекти. За такі гроші їх можна терпіти.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...