У вівторок я вийшов з дому рано й на березі каналу побачив дещо незвичне. Над високою травою, що росте тут вперемішку з бадиллям лободи, виднілася, на довгій вигнутій шиї, голова гусака. Ступив ще два кроки й побачив його всього.

Великий, сірий, лобастий, породистий, пір'їнка до пір'їнки мов намальований. Мабуть, з тих, що їх заводять собі для декору багаті люди, чиї котеджі стоять тут над каналом. Тут таке в кого яхти, в кого лебеді, а в когось і павичі.

Гусак кричав уривчасто й тривожно як вони кричать, одбившись од своїх.

Тільки ж він був не сам. У траві, хоч і густій, а вже трохи прозорій після останніх приморозків, снувало ще кілька живих човників п'ятеро чи шестеро. Спочатку подумав, що то гусакові діти, якими вони бувають у перехідному віці, вже не пухнасті й ще не оперені.

Хоч наче ж і пізно для таких молодих бо зовсім осінь, коли вони виростуть?

Підійшов ближче, і тут ті, про кого я думав, що вони гусенята, враз вертикально знялися у повітря й знов сіли, ближче до берега. То були крижні. Схоже, що вони почули крик гусака й прилетіли показати йому шлях до води, щоб він міг повернутися додому. Берег у тому місці високий, і каналу з трави не видно.

Вибачайте, хлопці я тихо одступив назад і пішов собі, щоб не лякати їх.

В той момент на душі полегшало й прояснилося, і я вже знав, з якої причини, і чому саме сьогодні вранці. Бо вчора ходив прощатися з давнім добрим другом Віталієм Малаховим. А в таких церемоніях завжди є якась порожнеча й незавершеність, бо прощаєшся з тим, кого насправді вже немає на світі. І ось аж тепер прощання набуло повноти смислу тут, де птахи гуртом шукали в густій траві дорогу до води, яка приведе додому.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...