Місця, які я люблю, і де цього літа довелось побути зовсім недовго, мають одну важливу особливість. Про них можна сказати, що вони малонаселені. А точніше ось як: люди живуть тут далеко одне від одного.

Одначе, цілість цього краю тримається на дивовижному механізмі взаєморозпізнавання людей. Причому той механізм діє на досить великій відстані.

От ти приходиш, скажімо, у казенну лікувальну установу, за десяток кілометрів, де ніколи не був. Там з порога бачать, що ти чужий. Але ж ти явно приїхав до когось тутешнього! Далі таке:

 Ви, мабуть, приїжджий до когось?

 До тещі.

 А живе ж вона де?

Називаю село і вулицю.

 Нема там такої вулиці. Думайте.

Дивуюсь, як вони це знають. Починаю думати, і згадую точнішу назву.

 Оце друге діло. А теща ж ваша хто буде?

 Така-то й така-то.

Вони схвально кивають. Потрібну мені послугу надають без клопоту. Їм головне знати, що я чийсь є.

Заходжу в інше місце. Хочу квасу. Порожньо. Якийсь дядько залив у півлітрове пиво п'ятдесят грамів горілки і дожидається чуда. Каже продавщиці про мене:

 А правда ж, він на покійного Гришу Баклая схожий?

 Шось є…

 Ну! Чисто рідний брат! І зріст, і кепка, і все на світі.

 Він хоч хороший чоловік був, той Гриша? питаю.

 Дуже хароший. А то чого б я його згадував? Хароший він був, тільки невезучий ні в любві, ні в облігаціях.

Прощаємось, і я йду далі, зриваючи пізні вишні з гілок над стежкою.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...