Як давно не була в радянській конторі, кажу, й усі в черзі сміються. Ми в міграційній службі, щоб отримати нові паспорти. Вже 16:00. За годину установа зачиниться. Люди із сіл спізнилися на автобуси й добиратимуться попутками.

А починалося все цивілізовано. Три тижні тому ми за електронною чергою здали документи на паспорти. Сьогодні на прийомі один працівник. Він і займається електронною чергою, а тих, хто прийшов по документи, має впускати у проміжках. Але їх нема.

 Віддайте паспорт, заскакую в кабінет. Це ж п'ять хвилин.

 Якщо людина з електронної черги вас пропустить, то може втратити своє місце, гундосить він. Ви на це готові?

 Ні, кажу і виходжу.

Біжу до начальника.

 Буду зараз плакати, і мої очі справді мокріють. Як це так? Замовляти паспорти ми люди, а отримувати хто?

 Електронна черга, нічого не можу зробити, ліниво тягне той. Відчувається, що таких розгніваних у нього щодня по десять штук.

 Ну хоч годину в кінці дня виділіть.

 Не можна. Все розписано.

Ближче до вечора стає зрозуміло, що ми не прорвемося. І тут дзвонить мама:

 Ти досі там? То цей же начальник наш сусід по городу в селі. Скільки разів просив, щоб пропустили через нашу землю його ділянку зорати. Йди до нього.

 Та я знаю, що ти моя сусідка, каже начальник. А що я можу?

У його кабінет заходить пара:

 Ніколаєвич, треба жінці паспорт.

Одразу ж дзвонить телефон:

 Ніколаєвич, мені чути, як незнайомець просить порішати з документами якогось Едуарда. Начальник сміється й обіцяє. Йому навіть не ніяково, що я це чую і бачу. За п'ять хвилин приносить мій паспорт.

Вибігаю у коридор:

 Ви ж бачили, що я чесно хотіла, кажу. Але в нас без знайомства нічого не вирішиш.

"Наші' не ображаються. А ще зранку я думала, що живу в іншій країні

Подробнее читайте на gazeta.ua ...