Коли виходжу з відпустки на початку вересня, їдучи зранку на роботу, відчуваю дивну тривогу, яка до вечора в суєті потроху вивітрюється, й не встигаю усвідомити, що вона означала. Це якесь подвійне відчуття: тобі водночас і кортить знов опинитися поміж людей, і не хочеться цього.

Можливо, це пов'язано якраз із початком вересня межею між канікулами й усім тим, що є після них, тобто, часами дуже давніми й прожитими багато в чому наосліп, прожитими нерозумно і вже навіки непоправно. В ранній юності я вибрав собі друзів, одного, потім другого таких, що здавалися сильними, красивими, героїчними, видатними, які мусили стати великими людьми, коли підростуть.

Та вже й тоді вони для мене були великими, і я хотів бути хоч трохи схожим на них, при всій їхній очевидній командирській недосяжності.

Потім я вже не вмів більше отак безоглядно когось любити, як любив їх.

Згодом нас надовго розкидало в різні боки, і коли я знов побачив тих хлопців, виявилось, що вони зовсім і не збиралися ставати великими чи видатними, жили собі банально (то ще нічого) й поводились не раз малодушно і ганебно-дріб'язково. Ось, мабуть, звідки у мене ота тривога першого дня після відпустки наче ті хлопці, як і колись, мусять бути десь там, куди ти повертаєшся після канікул, одначе, тепер ти вже знаєш, що там нікого нема, бо ти їх колись просто придумав собі героями. Бачити їх тепер немає великої охоти, бо жаль їх отакими бачити, та й не винні вони переді мною ні в чому. Хоча на відстані я вдячний їм, бо все хороше, що в мені є, все, що досі тримає мене на плаву все це я взяв від них, колись придуманих мною.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...