Поміж усіх передноворічних клопотів є один особливий це коли пишеш і надсилаєш привітання. Здавалось би, ну що там такого? Сів, написав, кинув у ящик на пошті. А воно так не виходить. Ще тижнів за три починаєш вибирати поштові листівки цьому таку, тому ще якусь.

І конверти так само комусь синій, комусь зелений. Чогось тобі це важливо, щоб було не однаково, хоч ті люди й не побачать різниці.

А далі те, що здається найважчим писати. Ця трудність в основі своїй оманлива, хоч і дуже серйозна. Схема нібито стандартна: спочатку просто називаєш імена адресатів, їхніх дітей та онуків. Однак саме отут ти й зупиняєшся, бо згадуєш тих людей вже не просто як перелік імен, а разом з усім тим, що є навколо них і з чим вони там живуть котами, собаками, коровами й козами, гусьми й поросятами. І тобі починає здаватися, що доведеться писати довго, і ти якийсь час випробовуєш в уяві цю довжину писання, хоч якраз через те й не пишеш, не наважуєшся. А коли напишеш, то лист виявиться не довгим, а як завжди.

Те саме і з підписуванням конверта, хоч це немовби вже й зовсім елементарно написати адресу. Одначе в тім-то й річ, що ти при цьому уявляєш те місце, той двір, їхню крайню хату. Далі за нею вже степ, звідки в цю пору, ти це точно знаєш, дме добрячий північний вітер і йде сніг, і сніжинки косо пролітають повз вікно. І ти це бачиш із хати, зсередини, і саме через те тобі довго пишеться їхня адреса. Так, наче, коли її допишеш, то вже й додивишся на той сніг а тобі хочеться дивитися на нього довго.

А вже коли все зробиш і позаклеюєш конверти, є ще одна трудність: не хочеться розлучатися з ними і виникає смішне бажання самому однести їх туди, куди вони адресовані.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...