Не продам! касирка в супермаркеті відмовляється відпустити мені грушевий сидр. Демонстративно відводить очі. Робить вигляд, наче я випарувався. Я підсилюю бас у голосі, щоб здаватися переконливішим.

Кажу майже по буквах:

 Мені двадцять-три-роки.

Все одно не реагує.

Чоловік, на вигляд років 30, у військовій формі пропонує виручити. На правій щоці у нього великий шрам. Виходимо разом на вулицю.

 Це навіть для мене стара музика, каже він, коли чує у мене в навушниках пісню 1999 року Summer Son шотландського гурту Texas.

 Мене звуть Тарас, простягає руку.

Він воює на Донбасі. Приїхав на кілька днів додому в Київ.

 Помню, слухав цю пісню, коли перший раз влюбився, каже. У нічному клубі вона цілувалася з іншим, а я сидів у кутку і пив. Дивився, як вони танцюють, обнімаються, сміються. Дуже сильно влюбився а сказати про це не міг. Зустрічаємося з нею поглядами: "бе, ме" та й по тому. Ну, прям, як віслюк!

 Не судилося? майже цитую Франка.

 Вона жінкою моєю стала. Сказати про почуття я не вмів, зате ноги тому дебілу переламав.

Тарас регоче.

 А знаєш, у мене подібний ­спогад, кажу. Як був малий, слухав Summer Son ще на аудіокасетах. Багато разів поспіль. Хоч треба було постійно вручну перемотувати плівку, бо у магнітофона зламалась спеціальна кнопка. Мій палець якраз влазив в отвір котушки. Там ще були такі "зубчики", що ранили шкіру…

 Ну, Тарас чекає продовження історії.

 Я перемотав пальця лейкопластиром і слухав далі, сміюсь. Тоді вперше зрозумів: коли дуже любиш, то може бути боляче.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...