У мене був знайомий німець, чоловік серйозний і прагматичний. Якось ми з ним приїхали до мене в село. Як ішли од зупинки до хати, німець зробив кілька зигзагів. Коли бачив десь на вигоні прив'язану корову, звертав до неї, обнімав за шию, говорив щось на вухо.

Пояснив, що у них у Німеччині не заведено, щоб отак можна доступитися до корови. Я його розумів, бо й самому отак хотілося, тільки соромно було. Й не перед людьми, а перед тими теличками. Наче вони знають про те, про що сам згадувати дуже не люблю як я прощався зі своєю останньою близько знайомою коровою.

А було так, що ту корову вже не мала сил держати її хазяйка, а я там хоч і часто бував, а все-таки наїздами. Корова вже не така молода, щоб її хтось хотів купити, та й нема кому вже в тих краях корів купувати. Зате є всюдисущі хлопці, що мотаються по селах і скуповують скотину на м'ясо. От і до нас такі приїхали. Поставили машину з будкою за ворітьми. Поки балакали з хазяйкою, я стояв оддалік. Чую, торгуються. Хазяйка каже:

 Така хороша корівка була і слухняна, й добра, й побалакати з нею можна.

 Так нащо ж ви, бабо, її продаєте, як вона така хороша?

Я далі одійшов, бо не хотілося того чути. А таки почув:

 Ви, хлопці, такі хороші … не вбивайте її!

 Нє-нє, бабо, то не ми, на те другі люди є!

Треба було далі одійти, щоб тепер усього цього не згадувати.

Ми думали, що вона не захоче сама йти по трапу на машину. Я тихо сказав: "Ходім", і вона пішла мовчки, саме туди, куди треба. Стала в кузові й не озирнулася на мене, а хлопці швиденько зачинили двері будки.

Досі думаю: чого вона не озирнулася?

А вслід за тим думаю: а якби озирнулася й глянула на мене чи не було б мені зараз іще важче на душі?

Подробнее читайте на gazeta.ua ...