Ми водимо дітей до одного садка. Вона невисока, кучерява. За руку тримає сина-блондина.  Мамо, а коли мене тато забере? допитується Максим. Хлопці сміються, що ти мене приводиш і забираєш.

Кажуть, що в мене немає тата.

 Максе, тато не зможе тебе із садочка забрати. Ми вже про це говорили. Тато в тебе є. Просто він зараз на небі. Он на тій хмаринці.

 Його в нас війна забрала? запитує і задирає догори голову. Ну, мамо, я його не бачу. Дивлюся на хмаринки, а там нікого нема.

 Тато супергерой. Він невидимий, але завжди поруч.

Їхню розмову випадково підслухала у травні, коли забирала свого сина з дитсадка. Тато Максима загинув під Іловайськом три роки тому.

 Малий його не пам'ятає, перешіптуються на лавці вихователі. Малювали сім'ю. Мамі навів очі й губи, а в тата просто голова без обличчя. А в руках прапор і пістолет.

У селі Морозівка Баришівського району на Київщині у перший клас пішов Кирило Попович. Він син гранатометника Дениса Поповича, який загинув біля Донецького ­аеропорту у січні позаторік. На лінійці його хотів привітати місцевий військовий комісар. Дирекція школи заборонила щоб інші діти не заздрили. У соцмережі це викликало тисячі обурених постів: "Чому заздритимуть? Що без тата росте? Що батька війна забрала?"

У вересні знову зустрічаю Максима з мамою на подвір'ї садка. Вона вагітна, за руку дитину веде бородань у військовій формі.

 Дядя Володя, а можна я буду вас татом називати? хлопчик не випускає чоловічу руку.

 Ми ж із тобою ще вдома домовлялися. Ти можеш називати мене, як захочеш.

 Круто! Тепер усім у групі розкажу, що в мене два тата.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...