Краще б його усипили. Толку все рівно не буде. Валяється, як овоч. Противно, каже Микола Якович онуці Ірині. Прийшов у полтавську лікарню провідати зятя Дмитра. У того завершальна стадія цирозу печінки.

Останні дні чоловікові погіршало, ні на що не реагує, весь час спить. Із носа і рота часто йде кров.

Біля нього постійно сидить мати Валентина Михайлівна. Коли виходить у коридор побалакати з лікарем, інші родичі починають говорити відверто. На сусідньому ліжку одягаю навушники, аби думали, що не чую їх.

 Тато все рівно помре. Грошей шкода. Викинули на нього вже тисячі, а він і далі тягне. Задовбав. Сам же винен. Пити треба було менше, говорить Ірина. Тільки бабі не кажи. Вона вірить, що витягне його. Наївна. Уявляю її шок, як усе скінчиться, і вона порахує, скільки грошей витратила на лікування.

Дмитро голосно стогне. В палату забігає його матір. Обіймає, просить потерпіти. У дверях лікар стинає плечима:

 Горе. Але що ж ви хотіли? Пізно привезли, каже.

Наступного дня лікар відпускає мене додому. Дмитро вночі помирає.

 Відмучився, каже вранці сусід по палаті Володимир. Як затих, мати ледь не зомліла. Сватам дзвонить збивають слухавку. Онуці через сльози прокричала, щоб із матір'ю до батька їхала.

 А вона що?

 Каже: "Я на дискотеці. Як піду образяться друзі. А батько почекає до ранку"

Подробнее читайте на gazeta.ua ...