"Маріє, негайно відчиняй двері, бо я зараз їх виламаю!" чую, сидячи на лавці в столичному парку Шевченка. Спершу не розумію, звідки йде звук. "Нізащо! Ти мене вб'єш, реве у відповідь захриплий жіночий голос.

"Так, уб'ю!"

Обертаю голову. Бачу позаду мене відпочивають четверо. Ідеальна українська сім'я: два хлопчики дошкільного віку колупаються палицями у траві, чоловік, на вигляд років 35, у джинсах і білій футболці з горла п'є квас, біля нього залипла у смартфон жінка у синьому платті. У неї скручене в "дульку" волосся й тонкі вищипані брови. Дивиться мелодраму.

 Коханий, дай мені платочка, просить.

Він дістає з кишені штанів зім'яту хустинку. Цілує дружину в щічку і знову прикладається до пляшки. "Маріє, я рахую до трьох", історія в серіалі наближається до кульмінації.

Тим часом діти починають вовтузитись. Старший набирає біля клумби жменю піску й кидає меншому в очі. Той закриває обличчя долонями, падає животом на траву і заходиться плачем.

 Костя, розберися з малими. Не чуєш, що плачуть? Їй-богу, стидно, каже жінка, не відводячи очей від екрана.

Чоловік не поспішає реагувати. Вона не витримує і штовхає його ліктем. Квас Кості ллється на штани.

 Твою ж мать, він кидає недопиту пляшку в смітник і прямує до сина. Я сказав тихо! Якого чорта ти кричиш на весь парк. Ану, будь мужиком!

 Я ж тобі казала, трясе губою жінка, так не можна казати дитині! Я читала на сайті.

 Який на х…й сайт?! Іра, ти півгодини не можеш дітей успокоїти!

 Все, ідемо додому! Тут люди скрізь дивляться. Мені стидно.

Іра хапає за руку сина і пакує речі.

За 5 хвилин знайомі силуети плетуться дорогою до зупинки. На лавці помічаю забутий телефон. Кіно там продовжу­ється. Ставлю на паузу: коханці застигли в пристрасному поцілунку.

 Дякую дуже, каже Іра, коли повертаю їй ґаджет. Тримає чоловіка за руку, гладить по спині. Краєм ока заглядає в екран:

 Кошмар, після всього, що було, помирилися

Подробнее читайте на gazeta.ua ...